Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо.
Шрифт:
І ось я на трибуні. Можете уявити, як хвилювався. Вперше в житті наважився публічно виголосити промову. Промову без жодної формули! Набрав у легені повітря і…
— Брати! Друзі! Хоч на хвильку перестаньте жувати, вислухайте мене. Гляньте — у мене руки і ноги, голова на плечах. Я говорю і, згодьтесь, навіть до ладу. Який же я навіжений? Я — людина. Звертаюсь до вас, як до свідомих істот, як до братів…
Жодна голова не повернулася в мій бік. Тільки одна постать ворухнулась… Так, то була моя знайома кібертонка. Вона встала з-за столу, підійшла ближче і, спершись
— Ну, говори. Говори, любчику.
Її поява не віщувала нічого хорошого…
І до кого звертатись? І з чим? Все, що цілу ніч напихав собі в голову, миттю здиміло. Щоправда, відчував на тілі тези промови, притиснуті до живота резинкою трусів. Приготував їх про всяк випадок, але заприсягнувся не користуватись. Бачите, я зневажав промовців, які не можуть відірвати носа від тексту, які не годні зліпити докупи кілька слів. Т ильки, опинившись в шкурі оратора, зрозумів, як оце важко — обійтися без шпаргалки. Особливо, коли в голові пусто, Я не міг пригадати жодного слова з тексту. Може б, і пригадав, якби там була хоч одна формула, цифра… Жодної зачіпки. Самі слова й слова. Мить була така відповідальна… Вирішив поступитися принципами, витяг з-за пояса тези. Втупився в текст.
Я читав довго. Я вичитав їм геть усе, що про них думав. Я звинувачував і застерігав. Я ганьбив і закликав. Мертва тиша, що запала в залі, надихала.
Я читав доти, поки не почулося розкотисте хропіння. Лише тоді наважився відірвати очі від папірців. Глянув у зал. Усі лежали покотом. Вождь куняв. Лише моя дама без імені стояла біля трибуни. У неї очі теж злипалися, і їй, очевидно, ледве вистачало сили стояти. Як би там не було, а слово — велика сила.
У залі з’явились роботи. Вони підбирали всіх підряд. Команда витверезника, певно, подумала, що стався поголовний перепій.
— Ну, любчику, говори, говори ще, — сонно промимрила кібертонка.
Кінчати доповідь для неї? Чи варто?
В цю мить Чудотворець розплющив очі, позіхнув:
— Усе?
— Так, — безнадійно махнув рукою у відповідь.
Вождь глянув у зал і наказав:
— Гей, роботи, припиніть… Кібертонцї не п’яні, їх приспав цей безбородий. Візьміть його і киньте у прірву. Щоб більше нікому не морочив голову. Щоб не заважав нам працювати. Хай живе моя мудрість!
Ерудит кинувся до роботів, що наближались до мене з носилками, але голос Чудотворця зупинив його:
— Назад! До мене!
Ерудит потупцяв на місці, винувато розвів руками і подався до вождя.
Далі все пішло, як по писаному, писаному в дешевому детективі. Кинули на носилки. Довго несли вузенькою стежечкою серед непролазних кущів. Вдалині — висока скеля. З неї, мабуть, і пожбурять…
Заплющив очі, мене ніби паралізувало. А може, й справді паралізувало? Ось не можу ж поворухнути на лівою рукою, ні лівою ногою.
Незабаром втратив свідомість. Втрачаючи, попрощався з життям — з дружиною, з Землею і, ніде правди діти, з прекрасною кібертонкою.
Але, виявляється, трохи поспішив… У напівзабутті, в якійсь маячні, яка тільки зрідка освітлювалась проблисками свідомості, пробув кілька
Потроху розгледівся. Гойдаюсь високо над землею між стовбурів крислатих дерев. Угорі височіє скеля, виблискуючи чорним камінням в промінні призахідного сонця. Розв’язав кілька рівнянь і дійшов висновку: неминуче мусив розбитись. Верхів’я дерев, очевидно, пом’якшили удар, а потім заплутався в ліанах… Краще б їх не було! Тепер конай між землею і небом…
Знизу тхнуло розігрітою вологою землею. Запахи прілого листя дурманили. Легкий вітерець гойдав безсиле тіло — хить-хить…. Біль у тілі гострішав. Знову пітьма закрила очі, знову втратив свідомість.
Очуняв, коли сонце вже зайшло. Відразу зафіксував — лежу на купі м’якого листя. Навколо густа темрява! Тільки високо між кронами дерев поблискують зорі та зрідка виткнеться ріжок енергоблока, який править водночас і за нічне світило.
Здригнувся — хтось гладить мене, ось провів м’якою теплою долонею по щоці.
— Хто тут?
— Спокійно, спокійно, любчику… Це я.
Ага, прекрасна кібертонка… Що їй сказати? Попросити, щоб добила? Й справді — іншого виходу нема.
— Навіщо ти зняла мене? Навіщо? Все одно помру. І чим швидше, тим краще.
— Ти знову верзеш дурниці. Хто ж помирає у такому віці?
Ну, як їй втовкмачити, що люди помирають не тільки від старості.
— Я викликала роботів. Все буде гаразд. Потерпи.
Напоїла водою. Я стогнав, а вона все пестила обличчя і шепотіла:
— Ти житимеш, прекрасний пришельцю… Я повірила тобі, хоч і не зрозуміла, що ти говорив. Я люблю тебе… Можеш дати мені ім’я. Хочеш? Називай мене по імені, яке тобі найбільше подобається. Я навіть одягатися можу, якщо тобі це так приємно. Любчику мій, любчику..
О господи! Тільки лірики й бракувало! Знайшлася спільниця…
Поблизу зашелестіло листя, застрибало по стовбурах світло ліхтарика. Дві постаті заклякли біля нас: “Ми тут, наша володарко”.
Обережно поклали на носилки. Вона йшла поруч і тримала в руках мою руку. Я цілком усвідомлював трагікомічність свого становища і все ж розчулився. Може, причиною тому були мерехтливі зорі, загадкові шерехи ночі, погойдування носилок… Я пройнявся ніжністю до кібертонки. Розчулився, як хлопчисько. Що не кажіть, а вона зв’язувала мене з цим світом, з життям. Вона тримала мою руку…
Так ішли і йшли. І до мене поверталося бажання жити, поверталася віра в якийсь-хай найдивбвижніший — щасливий кінець. Я лише боявся, що кібертонка випустить руку. Якщо станеться таке — моє життя обірветься… Ще безглуздіші, ще наївніші думки пролітали в голові… Мене лихоманило.
Добре пам’ятаю, як ми опинилися на порожньому майдані перед Палацом праці. Кібертонці вже давно скінчили роботу, в Палаці не світилася жодна лампочка. Тільки біля Палацу щось гуло і брязкало. Вдень такого шуму не чув. Тепер він виразно долинав з-під землі. Певно, роботи готують кібертонцям роботу на завтра.