Катастрофа в раю.
Шрифт:
Як би там не було, а мушу відрекомендуватися.
Грицько Халепа. Дякую, дякую... І мені дуже приємно!
Халепа - самі вже здогадалися - прізвисько. Прилипло так давно і так міцно, що й сам забув уже власне прізвище.
Звісно, ні прізвище, ні прізвисько анічогісінько вам не скажуть. Час не такі прізвища та прізвиська стер безжально з скрижалів історії, куди їх заносили, здавалося б, навічно. А я ж ні на яких скрижалях не красувався, хоча в ті далекі часи, коли ваша поява на землі ще й не планувалась, моє ім’я - принаймні серед фотокорів, кіношників-документалістів - було досить відоме.
Опинившись
Те, що пропоную вам, - репортаж, звіт, ба навіть ні те ні се. Скоріше це всього-на-всього суха, лаконічна доповідна записка. Намагатимуся триматися фактів і тільки фактів.
Скажете: “Хто тебе, чоловіче, просить? Не хочеш - не пиши. На романи паперу не вистачає, а ти ще й з доповідною прешся...”
Е-е-е, ні. Будь-що мушу пертися. Чому? Наберіться терпіння. Узнаєте.
Годі! Розпатякався, наче перекупка середини XX століття. А двигун капсули тим часом знову запрацював, і я знову відчув свою вагу. Робота двигуна може означати тільки одне - капсула увійшла в гравітаційне поле якогось космічного тіла. Тепер вона автоматично крутитиметься навколо нього, поки не натисну потрібну кнопку. Біда, що ніхто за мене не вирішить: натискувати чи ні.
Опустив забрала ілюмінаторів. Спостереження нічим не втішило. Я крутився навколо кулі, вкритої, здавалося, суцільним океаном. Змінив орбіту, вийшов на перигей і вирішив діяти наосліп. Так воно нібито надійніше. На самих інструкціях, та ще коли маєш справу з новітньою технікою, далеко не заїдеш.
Опустив забрала, заплющив очі і, полічивши до трьох, натис кнопку. Капсула увійшла в атмосферу планети, стала сторчма і, гальмуючи вихлопним струменем, стала опускатися. Хвилина, друга, третя... М’який удар!
Довго не наважувався піднімати забрала ілюмінаторів. Що побачу? На суші я чи на воді? Що принесе перший ковток повітря - бадьорість, свіжість чи смертельну задуху? Невідомість гнітила мене.
Повелося казати в таких випадках, що минула вічність. Хтозна, може, й вічність, та раптом до мене долинуло якесь невиразне човгання. Причаївся. Біля капсули хтось вовтузиться. Але хто? Первісна людина? А може, мамонт, бавлячись, розчавить зараз капсулу? А може, я вже в пащі якоїсь гігантської водоплавної потвори...
– Тук-тук-тук!
– делікатно постукало по металевій обшивці і згодом ще тактовніше, ледь чутно: - Тук-тук-тук...
Лещата страху поволі попустили бідне серце. Мамонт нездатний на таку ввічливість.
– Хто там?
– наважився.
Звісно, аж ніяк не сподівався почути врозумливу відповідь. Та, на превеликий подив, гарно поставлений голос чітко відрапортував ламаною англійською мовою:
– I am your obedient serwant, my master [1].
– Хто-хто?
– Ваш покірний слуга, мій володарю!
– почувся той самий голос.
Стала розбирати цікавість. Навіть пробу атмосфери забув узяти. Кришка, вібруючи, повисла над люком, а я заплющив очі - засліпило яскраве світло.
Поволі оговтався, розтулив повіки. Ще й ще раз протер
Від навколишнього світу кабіну відділяла тепер лише прозора синтетична плівка, якою завбачливо запнуто отвір люка. Довго не роздумуючи, вдарив у пружну плівку кулаком. Вона сухо репнула, і в легені полилося надзвичайно приємне духмяне повітря. Либонь,що й автомашин тут зовсім нема. Вистромив голову, глянув униз. Там стовбичила чудернацька подоба людини.
Власне кажучи, її зовнішній вигляд мало дивував. Отакого металевого робота, звичайно ж, можна побачити у нас в будь-якому районному музеї. Але навіщо випускати музейний мотлох на майдан? Зліплений, щоправда, не з металу, а з якогось еластичного матеріалу. Шкіра майже така, як людська, тільки темніша. Коричнювата. Кінцівки дуже схожі на людські. А от голова не зовсім вдала. По-перше, геть лиса. І замість вух - круглі металеві ситечка. Певно, мембрани мікрофонів. На маківці стирчать дві короткі телескопічні антени, як ріжки у чорта. Рот, ніс - звичайні. Робот глянув угору - і мені стало трішки моторошно: очі хоч і виготовлені майстерно, та все ж... Сухий скляний блиск, позбавлений живого вогню.
– Це ти зі мною розмовляв?
– Так точно, мій володарю.
– Та який я тобі володар? Називай мене... ну, хоча б людиною.
– Лю-ди-на, - покрутив лисою макітрою робот, - нове для мене поняття. Уклінно перепрошую, не розумію.
– Ну, гаразд. А куди я потрапив, ти скажеш?
– Ви на Центральному майдані імені “Адама”, мій володарю.
– Стривай. Подробиці потім. Які загальні координати?
– Ви в раю, мій володарю, на планеті Кібертонія.
Овва, здається, неабияк пощастило!
– Скажи, а ти часом не янгол?
– Я ваш покірний слуга, мій володарю, - без тіні усмішки мовив робот.
Я зіскочив униз, і тієї ж миті з провулка на майдан м’яко викотила валка рожевих атомокарів вишуканої форми. Один, два, три... дванадцять. Загальмували біля капсули, зупинилися. З переднього поволеньки виліз опецькуватий чорнявий здоровань, наділений чималеньким животом і бульбуватим червоно-сизим носом. Такі сотнями барложаться влітку на київських пляжах. Вони завжди дратують мене, бо тільки намацаєш видошукачем струнку жіночу фігуру, як неодмінно випнеться на передній план отакий пузанько. Але ж наші товстуни навіть на пляжі вважають за необхідне прикривати грішне тіло бодай вузенькими плавками. А цей - ач яку мармизу відпасі-розгулює по центру в чім мати народила. Добре, що бороду відпустив нижче колін, - прикриває грішне тіло. Якби з атомокара випурхнув янгол з осяйним німбом навколо голови, був би менш здивований. Не встиг і оком моргнути, як незнайомець уже приставив роботу до носа здоровенного кулака: