Казка про Правду та Кривду
Шрифт:
– Еге, не хочу!.. Чи хоч, чи не хоч,- я тепер твоя, а ти моя. Всьогосвітня Сльоза мене в твоїй крові зародила. Я не піду від тебе.
Бідна дівчинка так і звилася…
– Чого ти, сестрице?
– спитала її друга, дивуючись.
– Як чого?
– відказала за неї Журба з серця.-• Хіба ти не знаєш? Хіба ти не бачиш? Хіба тобі повилазило, чого наробило оте Сонце?
– Ну, то що?
– спокійно допитується сестра.
– Як що! Зроду-віку такого не було. Зроду-віку не чутно, не бачено такої всесвітньої неправди.
– Що ти мелеш?
– одно допитується
– Не розбереш? Прикидаєшся дурочкою? Хіба ти не бачила, що то Сонце зробило Місяцеві?
– Ну, то що?
– Як що? Хіба так можна?
– А Місяцеві можна було зрадити матір?
– Зрадити? Хіба він її спершу любив? Він її ніколи не любив. Він Вечірню любив, а йому наказано з Сонцем братися.
– Як там не наказано - не переступай наказу. На те й наказ, щоб його слухати! Коли б було інше, всі розлізлися б, як руді миші!
А перша дівчинка як скрикне:
– Так оце така правда? Оце така правда? Його серце до неї не лежало. Він її не любив, не любив!
– ^ Та як схопиться за голову, як заголосить!
За сльозами не побачила, як і Сонце виплило з-за хмари. А воно вже стояло біля них, гірко-гірко скривившись, ще гірше вимовило:
– До чого я дожилася, до чого? Своя кров устає проти рідної матері і, як чужу, судить! Будьте ж ви,- каже,- мої діточки, прокляті од сього часу й довіку! Хай не буде між вами ні миру, ні ладу ніколи. Ото вам внизу земля чорніє - йдіть на неї й володійте нею. Ти,- каже на першу, котра на неї так нарікала,- за правду кричиш, і зовися ти Правдою; а ти,- повернулася до другої,- за те, що посміла з сестрою про мене базікати, зовися Кривдою! І, се кажучи, як стрепене хмару, так ті дівчаточка, неначе груші, й впали на землю.
VI
От як скинуло Сонце Правду та Кривду на землю, то й стали вони володіти нею. Та нема між ними ніякої згоди: щоденна сварка та лайка, щоденні шкоди та перешкоди. Не рідні сестри то, а вороги люті! А найбільш всього та Кривда. Оце Правда почне чим-небудь забавлятись, що-небудь задумає зробити, то Кривда прикрадеться та й поруйнує.
От раз і каже Правда до Кривди:
– Сестро,- каже,- чого ти така ненависна та немилосердна до мене? Я ж тобі ніколи нічого, а ти до мене так і сучишся, так і в'язнеш!
А Кривда їй одказує;
– А згадай лишень, сестро, через кого я в цю неволю попала?
– Нехай і через мене,- каже Правда,- нехай, я не таюся. Та чи вже ж нам отак цілий вік сперечатись та ворогувати?
– І цілий вік отак буду. Я ніколи тобі цього не забуду!
Правда тілько важко зітхнула.
– Знаєш що, сестро?
– каже далі.
– А що?
– Щоб нам не сперечатись та не шкодити одна одній, давай ми поділимося всім, що є на землі. Тоді, як ми нарізно будемо жити, то між нами й лад буде.
– Давай!
– каже Кривда,- Як же ми будемо ділитись?
– А так: вибирай собі, що найлюбіше, та й володій ним.
– Добре!
– одказує Кривда.- От мені люба вода.
– Володій, сестро, ти водою, а я землею.
– Ну добре. А тим, що над землею?
– питав Кривда.
– Над землею?
– спитала Правда й задумалася.- Що ж над землею? Хмари, вітер, повітря…- почала вищитувати.
– Чого ти хмари туди приплела?
– каже Кривда.- І тумани, і хмари з води; вода моя - тумани й хмари мої. Зараз мені викинь їх з поділу!
– Нехай,- каже Правда,- будь по-твоєму. Хай хмари твої.
– І вітри я собі беру,- каже Кривда.
– Добре, а я повітря.
– Ого! Чи не ласо лишень буде? Де ж мені з вітрами діватись? На прив'язі, скажеш, держати?
– Чого на прив'язі? В тебе ж води більше, ніж в мене землі,- пускай їх на воду гуляти.
– Спасибі тобі за раду!
– закопиливши губу, мовила Кривда.- Все на воді та на воді. Воно ж, може, і обридне на воді, може, де забажається і одпочити. До того ж, замочишся і заросишся - треба десь і висушитись. Не хочу я так, не хочу! А коли хоч, то ось як вода моя, тумани й хмари мої, вітри мої. І маю я право їх повсякчас на повітря випускати гуляти.
– То так ми, сестро, ніколи не дійдемо до згоди!
– каже Правда.
– Ну, хай буде так, як і було! Подумала Правда, погадала… Вже ж вона буде одному повітрю шкодити, а все ж землі легше.
– Хай,- каже,- уже буде по-твоєму. Поділилися.
VII
От і стали вони володіти: Правда - землею, Кривда - водою. Правда - повітрям, а Кривда - туманами сивими, хмарами чорними, вітрами буйними.
Сумно Правді одній серед землі пустельної, яри та гори, та камінь німий - більше нічого. Сиротою носиться вона понад тими бескетами, гукає з туги, а повітря підхопить її гук і розстилає голосною луною поміж скелями.
Бавиться Правда луною, мов мала дитина іграшкою, а все їй сумно та нудно. Здійметься вона вгору, прозорим повітрям полине, думка то - з високості обдивитися своє володарство… Тут де не візьметься Кривда… Сірі тумани пускає на яри глибокі, чорними хмарами огортає гори високі, буйні вітри випускає на повітря тихе й почне його метати та шарпати, струшує Правду на землю, опускає її додолу.
Побачила Правда, якої шкоди собі наробила, давши Кривді повітрям володіти, побачила, та пізно. Почати знову паювання - Кривда тоді докорами й просвітку не дасть! Бач, скаже, оце та смирна та тиха! Сама ділила, а тепер уже й назад.
Мовчить Правда, по землі сновигає, не хоче й на повітря здійматись. А Кривда радіє, гуляє… Оце розпустить вітри по морю, горами хвилю здіймає; сама поверх хвилі гойдається… Або злетить на хмару чорну, мчиться по повітрю прозорому, а другу навпроти себе пускає. Стрінуться ті хмари - одна проти другої преться, кожна кожну побороти хоче… Силяться, напинаються, поки яка не видержить, лусне,- а там і пішла ломитись… Гук та гуркіт на весь світ гукає; огненні блискавиці крешуть… Правда тілько на землі важко та тяжко дише.