Кинджал проти шаблі
Шрифт:
– Зрозуміло, моя ластівко, зрозуміло.
Ні батько Гаврило, ані тіточка Марта не зраділи рішенню Вишневецького навчити дружину володіти зброєю, але суперечити не насмілилися. Через два місяці заповітний кинджальчик остаточно перейшов у повну власність попівни, від чого вона впала у бурхливий захват, а інші домочадці – у мовчазне невдоволення…
У жовтні погода вкотре за той рік зіпсувалася. Спочатку в повітрі кружляли самотні сніжинки, потім північний вітер пригнав довгі череди пухких бруднувато-сірих хмар – і почався нескінченний снігопад. Вітер
На початку жовтня Сашунька народила здорового величенького хлопчика з рудим чубчиком і неодмінною родимкою на правому плечику. Родимка була дивної форми й найбільше нагадувала… тонку вигнуту шаблю!
Знахарка Марта, що приймала пологи, оглянула немовля й лишилася задоволеною:
– Козаком буде, як я й казала! А родимка яка, родимка наша родова – а?! Ото великий воїн буде, ой великий! Рідній землі на славу, ворогам лютим на загибель. Пишайся синочком таким, Олександрунько!
Щаслива, хоча й виснажена пологами попівна розпливлася в радісній посмішці.
Немовля охрестили в церкві Святого Духа 8 листопада 1517 року й нарекли на честь святого заступника цього дня – Дмитром. Негайно ж слідом за цією радісною подією до Івана Вишневецького примчав на змиленому огирі гонець із родового замку й привіз листа від матері – княгині Тетяни: вона повідомляла, що серйозно занедужала й хоче якнайшвидше побачитися з сином.
Князеві було совісно, що за весь час після отриманого поранення він не написав їй ані слова й навіть не сповістив про всі події останнього року. Стосунки між матір’ю й Іваном були доволі натягнутими: стара княгиня не надто любила старшого сина, він же намагався не турбувати матір зайвий раз, щоб ненароком не викликати в неї осуду якихось своїх вчинків. Саме тому навіть не повідомив їй про своє несподіване одруження.
Водночас народження його первістка – спадкоємця слави князівського роду Вишневецьких – могло змінити ситуацію на краще. Іван сподівався, що якщо не йому особисто, то хоча б онукові новоявлена бабуся зрадіє, тоді він без особливих проблем перевезе свою родину з Рогатина в родове гніздо… Втім, недобре внутрішнє передчуття змушувало його відкладати цю непросту справу на потім.
І от несподівана звістка про хворобу матері сплутала всі плани! Іван зрозумів, що цього разу доведеться їхати одному, а дружину й сина як і раніше залишити в Рогатині. Мабуть, аж до наступної весни… Хлоп’я поки ще дуже мале, Олександрі необхідно відновити сили після пологів. Зима вже близько, на дорогах неспокійно – татарва швендяє… Краще почекати хоча б до весни! А поки що з’їздити додому самому, провідати матір, підготувати її до прибуття молодої невістки й онука…
Мабуть, найкраще вчинити саме так!
Збираючи чоловіка в дорогу, Олександра нишком плакала, потім заходилася благати:
– От знову ти їдеш, а ми тут самі без тебе залишаємося! Давай вже тут перезимуй, тоді всі разом і поїдемо…
– І радий би, ластівко моя, та не можу, ніяк не можу: матінка пише, що дуже їй зле, слізно благає приїхати! Нудьгує без мене, сама
– А ми як же, Іванку мій миленький?!
– У тебе й батько, і тіточка є! Та я можу й пару дружинників своїх тут залишити, щоб тебе охороняли… Не сама тут будеш.
– Без тебе я однаково що сама-самісінька.
– Я зараз поїду, провідаю матір і негайно повернуся, а навесні неодмінно разом у Вишнівець відправимося!
– Так це аж навесні… Іванку!..
Однак незважаючи на всі застереження, Вишневецький залишався непохитним. Відчувши всю його рішучість, молода дружина нарешті здалася:
– Добре, хай буде по-твоєму: їдь до своєї матінки, але тільки вертайся скоріше. Відчуваю я лихо, Іванку, лихо якесь кружляє над нами.
– Облиш! Нічого не трапиться…
– Пам’ятай, що швидше треба повернутися, соколе мій ясний! А ми на тебе чекатимемо – і я, і синочок твій.
– Неодмінно, моя ластівко! От відвідаю матінку, втішу її у хворобі й одразу ж, швиденько повернусь до тебе й до синочка нашого, – пообіцяв Іван.
Отак і вирішили. Хоча Олександра все ж таки ще поплакала, але вже більше для годиться.
– А раптом ти поїдеш, і ми більше не побачимось?.. – прошепотіла попівна.
Але князь не чув останніх слів коханої, тому що вже скочив на жвавого коня й на чолі невеличкого загону відданих слуг поскакав до матінки у Вишнівець.
Не відав щасливий чоловік, що зла доля розлучає їх назавжди! Про це знало лише серце молодої дружини. Знало – і мовою серцевого болю кричало, як могло: не кидай мене тут саму, забери із собою, збережи й захисти!!!
Шкода, що грубе чоловіче вухо дуже часто не чує благання й не розуміє мови чуйного жіночого серця: так було і цього разу…
Наслідки виявилися фатальними для всіх.
Що ж сталося з ними такого, чого не очікував і сам князь?..
Глава 4
Підлість
Вишнівець, грудень 1517 року.
Прибувши додому, Іван Вишневецький одразу ж кинувся в покої матері… й зупинився як укопаний на порозі світлиці: стара княгиня Тетяна Вишневецька (у дівоцтві – Полубенська), жива і здорова, сиділа за широким столом, що ломився від страв, і трапезувала зі старим приятелем свого покійного чоловіка – із Семеном Олізаром.
– Матінко?!
Жоден м’яз не смикнувся на обличчі старої княгині, ніщо не змінилося в її величній поставі. Вона не кинулася назустріч синові, залишилася сидіти на своєму місці у звичній для себе гордовито-монументальній позі. Хіба що ледь помітно повернула голову у бік новоприбулого і доволі сухо, через губу процідила, звертаючись чи то до нього, чи то до співтрапезника:
– А от і синок мій нарешті з’явився, не запилився.
– Так взимку ж можна і не запилитися! – у тон їй мугикнув Олізар.