Кинджал проти шаблі
Шрифт:
– Іванку, чому ти це робиш?! Чому?!
Від нього йшов просто пекельний жар, для Олександри це було нове, невідоме раніше відчуття: хотілося, щоб милий міцніше обійняв її, щоб взяв її обличчя у свої широкі долоні, щоб їхні губи знову злилися в поцілунку, як тоді…
Руки Іванка стисли дівочі плечі, Сашунька побачила дику люту пристрасть у його божевільних очах і злякалася: зараз він зробить із нею щось страшне, непоправне – те саме, чим лякала тіточка Марта!!! Закохані пильно дивилися одне на одного й переривчасто дихали, не рухаючись.
– Ні, так не можна! Не по-людськи це! – закричав Іванко, але відразу ж пригорнув попівну до свого гарячого тіла. Руки князя
Але милий раптом відсторонився, різко скочив, при цьому Сашунька ледь не впала. Князь підхопив її, акуратно посадив на ліжко й широким кроком вийшов з кімнати. Попівна встигла помітити, що його обличчя сполотніло від жагучої боротьби із самим собою.
За якийсь час Іванко повернувся в супроводі батька Гаврила й тіточки Марти. Сашунька скам’яніла, оскільки ніяк не очікувала, що коханий отак зненацька виставить перед рідними її ганьбу! Однак, швидко отямившись, приречено промимрила:
– Батечку і тітонько, я негідна грішниця, ані краплі не варта вас… та попри все, я кохаю Іванка й буду кохати все життя!!! Якщо можете, не засуджуйте мене за це. Я не хочу жити без коханого, тому… жити в миру…
– Стій! Зупинись! Дай-но нарешті мені слово мовити! – перервав попівну князь і заговорив тихим, але твердим голосом. Сказав, що відтепер самим своїм життям завдячує і цілительці Марті, й милій Сашуньці. Що не давав родині поважного священнослужителя Гавриїла Лісовського ніякого приводу вважати себе негідником, який заради розваги паплюжить дівочі долі. Що кохає Олександру настільки ж міцно, як і вона його. Що покохав, ледь побачив, і що одне лиш нездужання через нанесені татарами поранення завадило йому освідчитись. І тому…
Тут Іван похитнувся, попівна миттю кинулась до нього, але не втримала… Наступної ж миті обоє впали на коліна посеред кімнати, і князь звернувся до батька коханої:
– Благослови нас, панотче! Благослови мене й дочку свою! Вибач, що не засилаю до тебе старостів за нашими стародавніми звичаями – не склалося, як бачиш… Зате особисто я, князь Іван Михайлович Вишневецький, прошу в тебе руки й серця твоєї дочки: нехай стане моєю законною дружиною перед Богом і людьми!..
Як же міг священик відповісти відмовою на цю щирість?!
Отак молодий князь Іван Михайлович і освідчився дочці рогатинського попа Олександрі-Анастасії, а незабаром і обвінчався з нею в місцевій церкві. Цього разу запис у церковній книзі було зроблено негайно. Весіллячко вийшло скромним, у тихому сімейному колі. Але це нічого, що весілля непоказне – аби тільки коханий не припиняв любити щасливу дружиноньку до самої смерті!..
Ледь одужавши, по розкислій від дрібних весняних дощиків дорозі Вишневецький умчав у супроводі слуг навздогін своєму загону, який вже виступив без проводиря у черговий похід проти татар.
А через якийсь час його молода дружина відчула, що вагітна…
Що ж чекає на них усіх попереду?
Глава 3
Кинджал
Рогатин, 1517 рік.
Після середини травня не випало ані краплі дощу. Змучені посухою осики, осокори, ясени потихеньку
Нарешті Бог зглянувся й послав довгоочікувану зливу, напоївши спраглі лани й ліси. Потім знову запав спекотний тиждень. Далі боязкий ранковий дощик перемінявся жахливою спекою, а вже після Івана Купала почалася суцільна негода: з раннього ранку до пізньої ночі дощ лив стіною аж до кінця липня! Врожай гнив на корені.
Нарешті депутація старожилів прийшла до панотця Гавриїла з настійним проханням улаштувати хресний хід уже за припинення нестерпного потопу. Ледь священик погодився, ледь домовилися про все – визирнуло сонечко, світ знову змінився, лани підсохли…
Що б усе це означало?
Ненадовго заїхавши до молодої дружини, наприкінці травня Іван Вишневецький, який вже остаточно одужав від торішнього поранення, виїхав на далекі межі своїх володінь, щоб особисто перевірити застави, призначені для попередження про хижі наміри грабіжників-татар. І от уже два місяці від князя не було жодної звістки.
За час відсутності чоловіка Олександра з худенького жвавого дівчиська із хлоп’ячою фігуркою остаточно перетворилася на сформовану жінку. Стегна набули округлості, груди налилися, худеньке біле личко з величезними зеленими очима погладшало, гостре підборіддя майже зовсім зникло, невиразні тонкі губки тепер зробилися опуклими, соковитими і звабливими, немовби жменя свіжої малини. Молочно-біла шкіра ще більше пополотніла, зате стала гладенькою й оксамитовою. Одне в зовнішності Олександри лишалося незмінним: хай як ретельно не заплітала вона товсту «заміжню» косу, але з-під квітчастої хустки як і раніше виривалися непокірливі прядки рудого волосся, що вигравали на сонці найчистішим золотом.
Сам лише вигляд попівни збуджував чоловіків і викликав у них потаємні бажання, однак при зустрічі з Олександрою вони смиренно опускали очі додолу й поспішали якнайшвидше забратися геть. І недарма: попри довгу відлучку князя Вишневецького, ніхто із простолюдинів не бажав нажити собі неприємностей з його молодою дружиною…
Вона відчувала усі ці зміни й не розуміла, радіти їй чи тужити? Колись тонка талія втрачала форму, округле черевце зростало із кожним днем… До батька зі своїми страхами та непевністю не підійдеш – втім, у настоятеля церкви Святого Духа вистачало турбот, тому Гаврило зазирав додому як завжди нечасто. Інша річ – тіточка Марта, яка щотижня перешивала племінниці сукні, що залишилися їй від матері. Отож Олександра й чіплялася до цілительки з усілякими «незручними» запитаннями.
– Там у тебе, напевно, бичок оселився! – жартувала знахарка, оглядаючи схвильовану вагітну.
– Бичок?! Який такий бичок?!
– Звичайний бичок, чорненький бочок, круті ріжки, жваві ратички, – підбурювала її цілителька.
– Ой, тіточко, що ви таке говорите?! А як же дитинча?..
– До чого ж ти ще дурненька, дівчинко моя! – ласкаво обіймаючи племінницю, сміялася тоді Марта. – Вже й заміжня, а в казки дотепер віриш… Не хвилюйся, люба, козак у тебе народиться!
– Ви впевнені, тіточко?..