Книга Застою. 1965–1976
Шрифт:
Більш того, колись давно по війні її покійний нині тато зробив невеличкий шахер-махер у паспортному столі, завдяки якому з власне Мойсея Гершелевич перетворився на Мусія Григоровича, а родове прізвище Гебель [13] виправив на Габель [14] . А це, як новоспечений Мусій Григорович полюбляв пояснювати всім і кожному – прізвище дворянське, шляхетське. Чи то німецьке, чи польське, чи навіть французьке – не надто суттєво. Головне, що у «п’ятій графі» [15] його паспорта відтоді красувалося гордовите «росіянин». Цим пишався і сам власник паспорта, і його дружина – уроджена Фріда Зерахіївна Плятт, яка синхронно з чоловіком стала Фредерікою
13
Єврейське прізвище, що походить, ймовірно, від їдишистського «губл» – «рубанок».
14
Gabbel – виделка (нім.). Також gabelle – це непопулярний соляний податок у Франції, що стягувався до 1790 року.
15
Графа радянського наспорта, до якої вписувалася національність людини.
16
На відміну від єврейського «Плятт», Плятери або Платери (нім. von dem Broele, genannt Plater – «фон дем Броель, прозвані Плятер») – графський рід, що походить від вестфальських лицарів.
– Ти, Кларочко, мусиш зрозуміти, що внаслідок останньої війни, найжахливішої з усіх воєн, що відбувалися будь-коли, світ неповоротно змінився, – авторитетним тоном заявляв батько. – І хоча говорити про це вголос не варто, однак і наш Радянський Союз насправді змінився також. В армії погони й генеральські лампаси повернули, деякі церкви знов повідкривали… Та колись про щось подібне навіть подумати було лячно!
– Так-так, і практично те ж саме сталося з дворянством: хоч як жорстоко винищували дворян до війни, але ж подивись от хоч би на Олексія Толстого: неперевершений літературний класик, тричі сталінський лавреат! – вторила йому матір. – Ні-ні, особливо тепер, після війни шляхетних людей заповажали, а далі поважатимуть ще більше. Отож повір нам, донечко: хоч як важко тепер навіть простого нареченого розшукати, та для тебе рано чи пізно знайдеться свій «червоний граф», з яким ти житимеш довго і щасливо. Можливо, навіть десь за кордоном – але можна і тут, у нас. Аби лише щасливо, заможно і довго.
Клара була довгоочікуваною пізньою дитиною. Вона повною мірою відчувала ніжність, з якою ставилися до неї престарілі батьки, а тому вірила їм беззастережно. Та й який їм сенс вводити в оману єдину донечку?! Жодного!.. Отже, все обіцяне могло бути правдою, тільки правдою і ще раз правдою. Святою непорушною правдою. Без варіантів.
І вона чекала на чудесну появу обіцяного батьками шляхетного нареченого. Чекала багато років. Раділа батьковій мудрості й далекоглядності: ще б пак, дуже вчасно прикинувшись обрусілими німцями – нащадками родів Габелів і Пляттерів, вони жодним чином не постраждали під час кампанії боротьби з безрідними космополітами і процесу ЄАК, та й всенародна ненависть до «лікарів-отруювачів» на них не позначилася. Хіба ж могло щось піти не так надалі?! Звісно ж, не могло…
Утім, рік спливав за роком, а довгоочікуваний наречений з’являтися не поспішав. Престарілі батьки померли, з відомчої квартири, колись виділеної татові, Клару Мусіївну відселили у восьмиметрову кімнатку на Старому Подолі. Хоча були в цьому і свої плюси: по-перше, діставатися до поліграфічного комбінату, в палітурному цеху якого вона працювала, було доволі зручно, по-друге, до Андріївського узвозу звідси загалом рукою подати. А це було дуже добре, оскільки саме там відбувалися час від часу зібрання неформального товариства місцевої шляхти.
Ну-у-у, точніше, не те щоб товариства… і тим паче не Дворянського зібрання, як воно іменувалося за часів царату. Боронь боже! Це було просто щось на кшталт «клубу за інтересами», де ніхто не мав жодного офіційно закріпленого статусу – просто всі знали всіх в обличчя й неодноразово вислухали історію багатовікового шляхетства кожного з членів…
Точніше, членкинь-дворяночок: адже збори відвідували чомусь лише перезрілі дівчата – такі ж шукачки руки і
А сусіди?! А що з них, вбогих, візьмеш!.. Нехай собі сваряться досхочу – для їхнього рівня недорозвитку це дуже навіть припустимо. Нехай майже шістдесятирічний Самсон Данилович навідується до коханки, а його дочка Агата вичитує батька за непристойну поведінку, нехай вони там, за стінкою, навіть повбивають одне одного – можливо, Клара Мусіївна тоді матиме шанс переїхати з нинішньої восьмиметрової кімнатки в значно більшу – наприклад, в дванадцятиметрову, яку зараз займає цей престарілий «герой-коханець», якому сивина в бороду, а біс у ребро.
Отож нехай собі сваряться-чубляться! Якщо на відміну від Мойсея Гершелевича Гебеля, у Самсона Даниловича Литвака забракло кмітливості переписатися з єврейської національності в якусь іншу, більш пристойну – туди йому разом з нащадками і дорога.
А якщо ліньки було шахер-махер у паспортному столі влаштовувати… Ну, тоді можна було повестися і простіше – наприклад, як її найкраща подруга «Ріря»: просто повідомити в «клубі за інтересами», що насправді вона зовсім ніяка не Ліля Фішелевна Димарська, але уроджена Лілія Францовна Демаре. А Демаре – це французькі дворяни де Маре. Зовсім як знаменитий актор Жан Маре… Безперечно, так воно і є! «Ріря» навіть стверджувала, що в їхньому роду були знамениті французькі письменники [17] , отак!..
17
Жан Демаре де Сен-Сорлен (Jean Desmarets de Saint-Sorlin; 1595–1676) – французький поет і драматург, член Французької академії від самого її заснування. Походив зі шляхетної родини.
Отже, годі й сумніватися, що і Лілія Францовна Демаре, і Клара Мусіївна Габель таки дочекаються жаданих наречених-шляхтичів. Рано чи пізно – але дочекаються. Звісно, краще б це сталося якнайшвидше, але… заради такої високої мети, як продовження шляхетних родоводів, можна і потерпіти. А поки що… поки що…
– Ну що, Циречко, сподобарися тобі зернятка? Сподобарися, ой, до чого ж сподобарися, я бачу, бачу, моє ти зоротаве сонечко!..
Канарка заливалася трелями, вдячно дивлячись на господарку крихітними чорними бусинками очей.
Вул. Правди [18] , Рівне, початок жовтня 1965 року
– Микито…
Зробивши вигляд, нібито він нічого не чує, хлопець навіть не озирнувся і продовжував прямувати вулицею.
– Агов, Микито!
Ну що ж це таке?! Невже аж настільки важко зрозуміти просту річ: якщо когось кличуть, а він не озирається – то це відбувається через небажання розмовляти з тим, хто кличе! Здавалось би, все просто…
– Микито, та стривай же ти!!!
Ото причепився… Впертий. Цікаво, хто це? Здається, Ромчик… або не Ромчик?! Тоді Вілька?.. Борька?.. Максимко?.. Хоча він навчався тут вже понад місяць, проте й досі не навчився розрізняти голоси однокласників наосліп – не дивлячись на того, хто гукає. Отже?..
18
Нині вул. Гетьмана Сагайдачного.
Микита озирнувся й мовив одночасно:
– Ну, і чого ж тобі треба?
– Та так, поговорити хотілося.
«Не так, а за гроші!» – спробував віджартуватися Микита, проте замість цього промимрив невиразно:
– Ото навіщо всі ці розмови? Знаю я вас… тих, хто з розмовами лізе…
– Чого-чого? – перепитав Вілька.
Зрозумівши, що він ледь не ляпнув зайвого, хлопець мовив тепер уже розсудливіше:
– Послухай-но, я додому йду. От чого ти до мене причепився, га? У тебе свій дім є, тож давай, тупай-тупай туди, а мене навіщо чіпати…