Книга Застою. 1965–1976
Шрифт:
– Послухай-но, Микито… Ти звідки до нас прийшов?
– Я раніше у Білій Криниці [21] жив, там у мене дідусь із бабусею, вони в радгоспі «Рівненському» працюють.
– А чому не з батьками?
– Бо тато у мене в Сибіру був… відбував… – трохи скрививши губи, відповів хлопчина, – мама слідом за татом поїхала, але мене вирішила із собою не брати. Бо в Сибіру ж холодно і щоб їсти, то не дуже… Тобто значно гірше, ніж тут. Це по війні люди голодували, але згодом усе налагодилося. У Білій Криниці раніше – ще до радгоспу теперішнього – був колгосп імені товариша Маленкова, то вже тоді стало
21
Село на Рівненщині.
– І в тамтешній школі у вас був такий порядок?..
– А там вчитель прямо сказав: нема у мене часу, щоб вас, лобуряків, виховувати – у мене город, мені їсти хочеться. Отож я вас на «трійки» розіб’ю, станете один за одним шпигувати й мені рапорти складати, а я рапортички ті ваші щовечора читатиму. А коли накажу, то розноситимете по домівках записочки від мене батькам своїх товаришів. Це краще й надійніше, ніж записи в щоденнику робити.
– І ти писав… як ти кажеш, «рапортички»? І записочки по домівках товаришів своїх розносив?
– Авжеж писав. І записочки розносив також. І на мене хлопці писали – ті, яких Гаврило Мартинович зі мною в одну «трійку» призначив.
– Гаврило Мартинович – це ваш тамтешній вчитель?
– З Білої Криниці, так. Він так і казав: вас, лобуряків, грамоти тільки задля того навчити треба, щоб ви рапортички по начальству один на одного строчити навчилися. І ще казав, що якщо ми хочемо бути хоч би трішечки схожими на товариша Кузнєцова [22] , то мусимо з чогось починати. І що найкраще починати з рапортичок, бо вони привчають до спостережливості й дисципліни, а також тренують вміння викладати думки на папері.
22
Кузнєцов Микола Іванович (справжнє ім’я Никанор; 1911–1943) – радянський диверсант-розвідник, партизан, агент НКВС. Зокрема, з жовтня 1942-го по листопад 1943 року діяв у Рівному. 5 листопада 1944 року йому було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
– А не писати доноси ти не пробував?
– А я що, хіба на дурня схожий? – посміхнувся Микита зневажливо. – Того, хто рапортички писати відмовлявся, Гаврило Мартинович на другий рік залишав, а за це…
– Я розумію, – поквапився вставити Вілька, проте Микита несподівано розлютився і мовив крізь зчіплені зуби:
– А якщо розумієш, то якого дідька мене розпитуєш?! Просто скажи: отакі справи, наша класна керівниця призначила мене за тобою стежити, а ти стежитимеш за мною. Третій такий-то. І все встане на свої місця. Нумо, з чого б оце кота тягнути за хвоста?! Кажи…
– Ні, – мовив Вілька абсолютно серйозним тоном, – не треба за мною стежити, не треба ніякі «рапортички» вчительці писати. Й на тебе ніхто нічого не писатиме. І не думай навіть.
– Еге ж, так я тобі й повірив! Знайшов дурника, – крива посмішка не сходила з обличчя Микити. – Мій тато в Сибіру щойно «десятку» відмотав, я у вашій школі новенький. І щоб при цьому за мною ніхто не нишпорив?! Не вірю. Комусь іншому це розказуй, тільки не мені.
– І тим не менш, ніхто за тобою стежити не збирається, – стояв на своєму однокласник.
– Ага, ага… От я тобі повірю, а потім за «недоносительство» і «відмову в допомозі класній керівниці
– Не кажи дурниць…
– Та пішов ти! – не витримавши, раптом скрикнув Микита, підхопив притулений до огорожі мосту ранець зі шкільним причандаллям і попрямував назад – туди, звідки школярі прийшли на набережну.
– Микитко, агов! Не роби дурниць. Я тобі не брешу. Якщо хочеш, спитай сам нашу класну керівницю, й вона тобі підтвердить, що…
Проте хлопчина не збирався вислуховувати знов жалюгідну Вільчину брехню. Тому озирнувшись на ходу, він кинув через плече:
– Назвеш третього з нашої «трійки», тоді й поговоримо.
І прискорив кроки.
1966. Камінь обіцянки
Трикотажна фабрика «Киянка», вул. Васильківська, № 30, Київ, 20 квітня 1966 року
Дивна ситуація склалася: не якийсь там пересічний громадянин, яких повно скрізь і всюди, а сам Космонавт № 1 стояв перед натовпом вільних від роботи працівниць в очікуванні запитань з їхнього боку. Стояв і аж виблискував щирою, знаменитою на весь світ «гагарінською» усмішкою. А працівниці трикотажної фабрики, зніяковівши, не знали, про що запитувати такого знаменитого чоловіка!..
– Ну, то що ж мені вам сказати, товариші трикотажниці… Прекрасні костюми для нас, для радянських космонавтів ви робите! За що вам велика подяка від усіх нас, хто в костюмах цих працює.
Зрозумівши, що пауза затягується понад всяку розумну міру, Гагарін заговорив першим. І цим врятував ситуацію.
– О-о-ой, та невже?.. Дуже приємно!.. Та як же ж для вас не постаратися, коли ви там!.. – загомоніли працівниці врізнобій. А одна з них, раптом набравшись сміливості, запитала:
– Мабуть, там, у Космосі, холодно, так?
Насправді її цікавило зовсім інше. Проте напередодні товариш парторг фабрики суворо застеріг від «різних дурниць» і вияву «бабських інтересів». Адже Космонавт № 1 належить усьому радянському народові!.. І додав суворо: «Отож щоб ніяка мені дурепа не спитала раптом, одружений товариш Гагарін [23] чи ні? Краще про природу і погоду спитайте, про те, подобається йому місто чи ні. Щоб усе мені пройшло гладенько!»
Ослухатися парторга – собі ж дорожче… Довелось запитувати про погоду і природу. Космічну…
23
Юрій Гагарін одружився з Валентиною Горячевою ще в 1957 році, дочки Олена і Галина у подружжя народилися в 1959 і 1961 роках. Однак через тотальну засекреченість в СРСР всього, пов’язаного з Космічною програмою, пересічні громадяни про подібні речі не знали.
– Температура в Космосі мінус двісті сімдесят три градуси чи близька до того, – не моргнувши оком, відповів Гагарін.
– Ого, до чого ж холодно! А хіба ж стільки буває?! – здивувалися трикотажниці. А та, яка запитала першою, поцікавилася:
– А якщо раптом мінус двісті сімдесят чотири?
– От цього вже бути не може, – м’яко заперечив високий гість, – бо це вже нижче абсолютного нуля, який на те й абсолютний… Однак не переживайте, чудові костюми, виготовлені на вашій фабриці, зігріють нас навіть при мінус двісті сімдесяти трьох градусах. Це не проблема.