Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

Малик Владимир Кириллович

— Княгине моя!

Щоб ніхто не помітив, вона обережно прочинила двері до свого покою і поманила його до себе.

— Сюди!

З того часу щоночі, коли слуги та служниці міцно засина­ ли у своїх комірчинах першого поверху, Прохор обережно, щоб не скрипнула жодна дошка підлоги, таємно пробирався в хо­ ромину молодої княгині.

Вони знали, що ризикували життям, але стриматися не могли: любов сильніша

за розсудок та боязнь смерті.

І все було б нічого, та, на лихо, була тут ще третя люди­ на, покривджена людьми і долею і від того зла та мстива,— і тою людиною був князівський євнух Сидір, теж, як тіун Прохор, гарний, видний собою, але немощний силою чоловічою, якої позбавили його вже в парубоцькому віці вороги його. Та не був він позбавлений Богом почуття краси — і безтямно зако­ хався в княгиню, хоч і знав, що даремно, безнадійно.

Ото він якось підгледів, як Прохор таємно проникає на половину княгині, і загорілося його серце злобою на тіуна. І ви­ рішив він про все розповісти князеві.

Однак трапилось так, що коли Мстислав повернувся з по­ ходу, княгиня тяжко занедужала. Всі боялися за життя її, і євнух не посмів зробити своє чорне діло.

А тим часом Мстислав, молячись за здоров’я жони своєї, дав привсенародно у Десятинній церкві, перед іконою Богоро­ диці, обіцянку закласти на Подолі храм, якщо княгиня виду­ жає.

Невдовзі княгиня видужала.

Мстислав вельми зрадів з того і зібрав у гридниці дружину і бояр своїх, з якими ходив на Литву, і довго веселився, п’ючи меди і слухаючи дружинних співців.

І ось тоді, коли всі присутні, напившись та наївшись, слу­ хали чернігівського співця, ззаду до Мстислава, котрий одино­ ко сидів на чільному місці, підійшов євнух Сидір і прошепотів на вухо:

— Княже, ти ось, ходячи, землі чужі воюєш і неприятелів усюди перемагаєш, а коли ти вдома, або в суді, або над спра­ вами землі своєї трудишся, а іноді з приятелями своїми, весе­ лячись, проводиш час, то не відаєш, що у княгині твоєї дієть­ ся. Прохор­бо Васильович часто з княгинею наодинці буває. Якщо нині ти підеш, то сам побачиш, що я правду тобі кажу.

Мстислав мовчки, не перебиваючи, вислухав, усміхнувся в сиву бороду і сказав:

— Рабе! А чи не пам’ятаєш ти, як княгиня Христина, перша жона моя, вельми мене любила і ми жили в цілковитій злагоді? І хоч я тоді, як молода людина, нерідко чужих жінок навідувався, вона, знаючи це, зовсім не ображалась і тих жінок приязно приймала, показуючи їм, ніби нічого не знала, і через те найбільше мене до її любові і пошани зобов’язувала. Нині ж я зостарився, а багато трудів і клопотів про землю мені вже про це й думати не дозволяють. А княгиня, як мо­ лода жінка, хоче веселитися і може при цьому вчинити щось непристойне. Мені це устерегти уже немає

змоги, але досить того, коли про це ніхто не знає і люди не говорять. Тому й тобі краще мовчати, якщо не хочеш нерозумним бути. І на­ далі нікому про це не говори, щоб княгиня не довідалась і тебе не погубила.

Євнух затремтів, зблід і прошепотів:

— Я мовчатиму, княже, як могила,— і непомітно вислизнув із гридниці.

По якімсь часі Мстислав помітив, що княгиня завагітніла, і радісно об’явив усім:

— У нас радість: княгиня збирається подарувати мені ще одного сина або ще одну дочку. Маю тринадцятеро дітей, — тепер буде чотирнадцятеро. Бог любить, щоб було до пари! З цієї радості нині закладемо церкву, як я і обіцяв.

Під передзвін усіх київських церков урочисто була закладе­ на подільська церква Успіння Богородиці, а наступного дня Мстислав покликав до себе тіуна і сказав:

— Заутра відпливає корабель з нашими гречниками [82] до Царграда. Поїдь з ними та купи дві ікони Святої Богороди­ ці— одну для подільської церкви, а другу— для вишгородської, бо та уже потемніла і облізла. І з купцями повертайся назад! Не барися!

82

Г р е ч н и к и — купці, що торгували з Візантією.

Дав йому кілька срібних гривнів на покупку— і той поплив по Дніпру на купецькому кораблі.

А через два місяці повернувся— схудлий, почорнілий, але радісний. У князівському золотоверхому теремі, круглій двопо­ верховій будові посеред города Володимирового, коли він зайшов зі своєю ношею, закутаною у вишневу плащаницю, було гамір­но, шумно — князь зібрав гостей, щоб ушанувати день народ­ ження княгині. Пройшов мимо всіх до чільного стола — поклав перед князем та княгинею покупку.

— Привіз, княже,— і кинув швидкий погляд на княгиню. Мстислав і виду не подав, що помітив той погляд, а також і те, як спалахнули рожевим цвітом завжди бліді тепер кня­гинині щоки, і спокійно сказав:

— Покажи!

Прохор розв’язав вузол і в обох руках підняв перед собою дві ікони — обидві Святої Богородиці. Були вони однакового роз­ міру, і Богородиці були схожі обличчям та одягом, і немовлята були як близнята, і не різнилися окладом, досить­таки неба­ гатим.