Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

Малик Владимир Кириллович

— Ось ця,— підняв ту, що в правій руці,— куплена у Влахернському храмі. І зветься вона по­грецьки Пирогоща, тобто Баштова, бо сам той храм збудований у міській стіні у вигляді сторожової башти... Це чудотворна ікона, скажу вам!

Усі затихли, вдивляючись у загадковий лик Богоматері.

— У чому ж проявилася її чудотворність? — спитав князь.

— Про це мені сказали і настоятель, і прихожани Вла­ хернського храму... А пізніше,

в дорозі додому, ми всі пересвід­ чилися в цьому.

— Як?

— Як тільки ми покинули Босфор, налетіла на нас страш­ на буря. Удень стало темно, як уночі. Хвилі сягали висоти двох або й трьох людських зростів і заливали наш корабель. Усі вже готувалися до найгіршого і почали молитися. І тоді я виніс Богородицю Пирогощу— і всі опустилися перед нею на коліна, просячи заступництва. І що ви думаєте? Небо поволі проясні­ ло, вітер ущух, хвильовиця уляглася— і ми полегшено зітхну­ ли. Врятовані! Ми знову стали на коліна перед іконою і довго дякували за порятунок, на який уже не сподівалися. Потім полагодили снасті, вичерпали воду — і налягли на весла. Так Мати Божа Пирогоща врятувала нас перший раз...

— А вдруге? — видихнув хтось нетерпляче.

— А вдруге, це вже було в Дніпровому гирлі, — і ми пере­ коналися в її чудотворності, в цілющій силі, коли один з вес­ лярів раптово занедужав, а на третій день віддав Богові душу. Знаючі люди подивилися на бідолах і сказали: «Готуймося, браття, до смерті! Це — мор!» У всіх опустилися руки. Вже скоро­скоро Пороги, рідна земля, а чи допливемо ми живі та здорові до Києва? Ніхто в це не вірив, бо всі знали, що таке мор. Він нікого не милує!.. І тоді я знову дістав із скриньки Богородицю Пирогощу і підняв високо перед собою. «Молімося, браття, молімося!— сказав я.— Єдина надія на заступництво Матері Божої!» І ми гаряче молилися три дні на острові Хор­ тиці — і ніхто з нас за три дні не захворів і не помер. І тоді ми повірили остаточно в чудотворну силу ікони, перетягли волоком свій корабель через пороги — і щасливо добралися до Києва.

Всі перехрестилися, з острахом і надією поглядаючи на ікону, а князь сказав:

— Справді, правдива історія. Не вірити їй у нас немає підстав, бо двічі ікона порятувала тебе, Прохоре, та твоїх супутників, але почекаємо до третього разу — чи й утретє порятує? А тим часом я велю зробити на ікону новий оклад із золота, срібла та коштовного каміння. Поки це зробиться, дивись, і церква буде готова.

Всі загукали: «Так, так! Хай ця чудотворна ікона Богоро­ диці Пирогощої залишиться в новозакладеній подільській церкві, а друга буде для Вишгорода!»

І ніхто, крім княгині, яка добре знала норов свого мужа, не вник глибоко в слова князя Мстислава. Лише княгиня здригну­ лася, почувши його зауваження— «почекаємо до третього разу». Здригнулася і глянула на Прохора — чи й він зрозумів, що ховається в тому мимохідь кинутому зауваженні? Ні, Про­ хор не зрозумів,

навіть не глянув на неї. А даремно! Князі слів на вітер не кидають, бо у них завжди за словами— діла, нинішні або майбутні... Княгиня в душі відчула тривогу за коханого. Та чим вона могла йому зарадити, чим допомогти? Вона не могла навіть відкрито глянути на нього, слово сказа­ ти йому. Бідна, бідна! Яке скороминуще її кохання!

А в середині осені, коли дерева під сонцем палахкотіли у золотому вбранні, вона народила князеві сина. І назвали його по дідові Мономаху Володимиром, а в хрещенні — Дмитром. А старші сини та дочки Мстислава відразу прозвали його Ма­ чушичем, тобто сином мачухи їхньої.

На якийсь час княгиня Любава за клопотами забула про своє кохання. І тільки через місяць, коли якось із немовлям сиділа біля вікна і дивилася на майдан перед Десятинною церк­вою, побачила, як із княжого двору виїздить простий незграб­ ний віз, а на ньому — Прохор, схудлий, зарослий, закований у ланцюги залізні...

Княгиня зойкнула, притиснула сина до грудей, але зразу ж прикусила губу: до неї на скрик уже поспішали няні та дворові дівки.

— Що тобі, княгинюшко? Що, голубонько?

— Ні, ні, нічого! Йдіть! Йдіть собі! Ті вийшли.

І тоді княгиня піднялася на повен зріст, мовби розп’ялася на перехресті великого вікна — вся у білому. І Прохор побачив її— і підвів заковані ланцюгом руки, прощаючись з нею, та віз тут же рушив і завернув за ріг.

Видіння щезло.

Вона не помітила, як відійшла від вікна, як поклала сина в колиску, як сіла на ліжко і отуманіло дивилася довкола і нічо­ го не бачила, аж поки не вбігли дівчата.

— Ой, княгинюшко, хто б міг подумати! Та такий же чоловік!

— Про що ви?— кволо запитала вона.

— Тіун Прохор зле людям чинив, грабував, у судах не по закону діяв, і князь велів схопити його, забити в залізні пута і зіслати в Полоцьк, у поруб. Повезли вже його, бідолаху... Хто б міг подумати, що такий він! А яким же прикидався добрим!

Княгиня задерев’яніла вся — ні пари з вуст. Недарма ка­ жуть, що горе живе у серці, а радість — на лиці. Її горе за­ чаїлося в серці— на дні. Мучилась питанням— хто підгледів їх, хто доніс князеві? Сам князь мовчить, і всі мовчать. І Бо­ городиця Пирогоща не захистила їх з Прохором. Ніби весь світ позаздрив їхньому коханню і відвернувся від них.

Боже! На все воля твоя!

Взимку з Полоцька дійшла вість — колишній велико­ князівський тіун Прохор Васильович помер у порубі від хвороби, не визнавши за собою ніякої вини.

А незабаром тяжко захворів і великий князь Мстислав Володимирович. Перед смертю, нутром відчуваючи її прихід, він покликав до себе жону свою, а всім присутнім звелів вийти.