Кобиздохівські оповісті
Шрифт:
– Вам від Миколи Вікторовича ще не дзвонили?
– Ні, а що?
– Ну-у-у, знаєш, мені ще позавчора однокурсник зателефонував, той, що зараз у Кремль на роботу ходить. Каже, що його шеф через пару днів проїде нашою областю - на Кишинів. До речі, машиною, а не поїздом.
Обкомівський пахолок не врубався:
– Ну то й що? Стрінемо, проводимо, як належить - на межі області. А потім здамо молдаванам з рук в руки.
– Стрінути то стрінете, а от щодо „здамо” - то маю великі сумніви. Ти про місток через Кобиздошку забув? Там не те що на „Чайці”, на велосипеді не проїдеш. Ви що, хлопці, хочете щоб товариш Підгорний намулу наїлись,
Обкомівський пополотнів, вдавився вареником з курагою - либонь, з незвички, бо така ягода в наших краях не росте. А потім оговтався і побіг до свого шефа.
Наступного дня окремий саперний батальйон інженерних військ Київського Двічі Червонопрапорного військового округу вгризався в береги нашої древньої річечки. А ще через добу красень-міст із чотирирядним рухом та доріжками для пішоходів виблискував свіжепомальованими перилами і величезним портретом М. В. Підгорного на вершечку дерев’яної арки, прикрашеної квітами з кольорового паперу.
Але ще не встигла просохнути фарба, як Микола Вікторович вилетів, всупереч власному бажанню, на заслужений відпочинок - „за станом здоров’я”. Щоправда, з подякою за плідну багаторічну працю.
Відтоді весілля у кобиздохівців більше не розстроювалися, на поїзд ніхто не спізнювався, а впокоєні земляки діставалися місця вічного спочинку без пригод. Щоправда, завидющі дядьки з Адамівки - одвічні опоненти кобиздохівських - подейкували, що і відставка товариша Підгорного теж не обійшлася без втручання якогось бійця невидимого фронту - кобиздохівського земляка. Але наші на такі дешеві провокації не піддавалися, лише посміхались і загадково казали:
– А що? Світ великий, все мо’ буть.
Дещо з кобиздохівського державотворчого досвіду
Ото дивлюсь я на москалів і жаль мене бере: як же ж вони потерпають від того свого сепаратизму. Він їм - як зненацька гикавка посеред хорошого застілля: ні випить, ні закусить, ні добавки попросить. Ти його до рота - а воно поперек горла! От і кляне колишній старший брат свого колишнього президента Єльцина за те, що він ляпнув колись з великого бодуна: беріть, мовляв, стільки суверенітету, скільки здужаєте. А хто ж сам про себе погано подумає? Брали стільки, що врешті решт очкур луснув. Одне слово, зараз їм не до сміху. І Борису Миколайовичу заслужений відпочинок псують - своїми численними побажаннями.
А все через що?
Через те, що не порадилися свого часу москалі з кимсь із кобиздохівських стосовно суверенітету. Ми щодо цього безцінний досвід маємо. Історичний. І то не лише з часів громадянської війни, коли у нас вважай у кожному повіті своя влада була, а й значно пізніше. Якраз на межі між хрущовським волюнтаризмом і брежнєвським застоєм учинили наші дядьки таке, що дехто й досі не вірить. А головне - без єдиного пострілу і кровопролиття. Ми ж, хвалити Бога, таки вважай Європа, а не якісь там Балкани.
По порядку: все почалося трохи раніше. І не в нас. А на Близькому Сході. Конкретно - межи євреями і арабами. Там чи то в тисяча дев’ятсот п’ятдесят шостому, чи то в тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомому таке зчинилося, що у нас у Кобиздохівці теж були людські жертви. Дядько Дупак (наголос на останньому складі) і тітка Дупиха (наголос на передостанньому складі) ледь на той світ, обійнявшись, не відправилися. Зранку по радіо щось там таке сказали,
Над ранок таки розібрали, що то не на нашому кордоні бойові дії, а на єгипетському. Та було вже пізно, бо вночі вся сіль у лантухах, що її дядько Дупак звечора на горище затяг, обвалилася на нього і дядину разом зі стелею.
Відкопували всім селом. Районна власть, щоправда, теж допомогла - прислала лектора, котрий пояснив кобиздохівцям, що справедлива справа арабського народу переможе, бо на їхньому боці могутня підтримка всього прогресивного людства на чолі з Союзом РСР. Показав усе на карті, яку з собою привіз- і назад на райцентр, попередньо, звичайно, повечерявши з головою, бо хіба ж наші людину в дорогу голодною відпустять. І так добре повечеряв, що й наочний посібник свій, себто, карту - забув.
Ще кілька років минуло. На Близькому Сході араби з євреями далі мотузилися, народи Африки, позбувшись ярма колоніалізму, один одного крокодилам згодовувати почали. А карта знай собі висіла на стінці у кобиздохівський школі, тихенько вицвітаючи на сонечку.
Аж якось зазирнув туди у своїх справах голова колгоспу Рохманчук. Тільки не той, котрий після війни „кукурузника” збив, а інший. У нас, у Кобиздохівці ціла вулиця Рохманчуків. Була… Тож вони самі давно вже попереплутували, хто чий родич, по якій лінії і з чийого боку.
Так ото, заходить голова Рохманчук до школи і знічев’я, доки директора позвуть, починає вкотре стару карту розглядати. І помічає на ній те, чого раніше не помічав. На Аравійському півострові ромбик якийсь намальовано і всередині дрібними літерами написано: нейтральна зона.
А тут і директор школи прибіг, Август Петрович Громчевський. Тож його голова і запитує:
– А що це за їдне?
– Так написано ж: нейтральна зона.
– Сам бачу, що написано. А як це воно? Окупаційна - знаю, бо після війни в Німеччині служив. А нейтральна - це куди?
– Та наче нікуди. Ні до Саудівської Аравії, ні до Йємену.
– А власть там яка?
– Та мабуть ніяка. Не поділили, значить, землю, то й вирішили вважати, що вона нічия. Нейтральна по науці. От і їздять собі туди-сюди на своїх верблюдах без усякої влади і начальства.
І тут голова Рохманчук вже нічого не сказав, зате глибоко замислився. Тому, що чекали на ті часи Кобиздохівку чергові серйозні випробування. Ну, звичайно, не такі, як у незалежній Африці, але теж добра болячка. Сьогодні вже тільки старші люди пам’ятають, як Микита Сергійович, котрий Хрущов, страшенно любив реорганізації. А відтак - нашу маленьку Кобиздохівку то до одного району ліпили, то до другого, а самі райони то укрупняли, то розукрупняли. А толку з того? Один чорт - який райцентр не візьми, то і їхати до нього далеко, і дороги погані. Нарешті великого реформатора М.С.Хрущова товариші по партії виперли у відставку і епоха великих реформацій залишилася в минулому. Кобиздохівському колгоспу знову повернули його прадавню назву „Світанок”, про перекроювання кордонів уже й забули. Життя не те щоб стало кращим, але не таким смиканим.