Шрифт:
Роман-анекдот з життя українського села на Поділлі
Слава моєї маленької Кобиздохівки не дає спокою багатьом поколінням співвітчизників. Тому ви не раз почуєте то там, то сям, що все, описане нижче, діялося саме в їхніх місцинах.
Не вірте!
Автор
– Помагай Боже!
– Казали Боги, щоб і ви помогли!
(З кобиздохівського етикету)
Конче необхідне авторське переднє слово
Спасибі моєму землякові й одному з героїв цієї книги, Олександру Кузьмінцю, професору міліцейської академії. Це він мене навчив. «Писати,- каже, - серйозну роботу без переднього слова - то все одно, що на загальні збори без штанів прийти». От я й пишу…
Читати я навчився у чотири роки. І відтоді вперто шукав на великих і маленьких картах нашу Кобиздохівку. Марно! Спочатку мою малу дурну голову опосіла думка, що то робиться, аби до нас у повоєнне село американські шпигуни не втрапили. Що таке шпигуни, то ми, малеча, вже знали. У сусідньому, ще глухішому, аніж наше, селі Червона Гребля (колишня Стара Гребля) емгебе заарештувало вчительку - агентку цееру. Вона у школі англійську мову викладала. Воно й справді, кого б іще оте, незрозуміле нам цееру мало вербувати, як не «англічанку»? Ну, не «хімічку» ж. Бо наша, приміром, кобиздохівська, не те що англійської, рідної мови не знала. Казала нам: «Возьмьом, діти, ету колбу і встромим в нейо вот ето… заткніть носяри! Щас буде вонять, бо ето сєроводород».
Смішки з чужої лемішки, а мій батько Павло Назарович таки добряче налякався того арешту, бо вчився з цією вчителькою в педінституті, а з її чоловіком був навіть у родинних зв’язках. Правда, далеких, як у нас кажуть - «через город навприсядки». Проте, як я вже тепер знаю, і цього б вистачило.
У школі я довго гортав сторінки підручника з історії лауреата Сталінської премії академіка Панкратової, сподіваючися здибати там бодай рядочок про мою малу батьківщину. І теж даремно. Вже в юнацькі роки збагнув, що ота лавріятка не стільки історію писала, скільки ілюстрацію до Гімну СРСР про те, як нас усіх - від мала до велика - виховав Сталін. Розчарувавшись у офіційній науці, став шукати розради у класиків. І справді, знайшов у них чимало згадок про навколишні містечка і села і навіть про нашу річечку теплі слова. А от про Кобиздохівку класики, як змовилися не писати.
Коли я почав збирати різноманітні історії з сільського минулого і сьогодення - вже не пам’ятаю. Записувати ж їх узявся на пораду свого земляка і друга Петра Бойка, людини знаної і заслуженої, на ті часи - диктора українського радіо. Він, щоправда, не наш, не кобиздохівський, а з Морозівки. Це через городи, потім шелюгами
Сива зозуля і далі кує зі старої акації, тільки вже не з нашої. Наша засохла і зять Сергій її спиляв. Та й батька вже нема, відтоптав ряст. А Петро Бойко висвятився у священики і зараз десь у Канаді, серед діашпори слово Боже проповідує. Там його ще слухають, оте Слово…
Отак і досі сидів би я напевне на акації моїх спогадів, якби одного дня Лапікуриха не гукнула знизу: «Злазь, Центнерчику, з дерева на землю, будемо твої оповісті до пуття доводити». Мої посилання на те, що офіційних джерел катма, а під анекдоти хіба що в інституті етнографії захищаються, на мою законну половину не подіяли. Пиши, каже, з усних джерел, земляки у тебе - народ тямущий і добрий, як щось не так - вибачать. А Сашко Кузьмінець - той прямо так і сказав:
– Бачиш, Валєра, я тобі - межи нами, вченими - всю правду викладу. Я теж колись над усе поважав концептуальну і фактологічну точності при написанні робіт, а також уникав надмірної конгруентності в методології. Але коли я вперше дізнався, що Батько Махно, отой, що нам фольварка за Кобиздохівкою спалив, одержав за цю операцію від більшовиків Орден Червоного прапора за номером сім, то сказав собі: «Сашко, нас дурять!» Ото, як люди кажуть, так і пиши. А документи - сьогодні їх нема, завтра вони є. Бомага все стерпить, як казав наш з тобою вчитель Август Петрович.
Звідки й чому пішла кобиздохівська земля
Дивацькою назвою своєю Кобиздохівка зобов’язана якомусь польському графові. Жив він тут десь поміж Северином Наливайком і Брюховецьким. Ні, не тим, що в Києво-Могилянській академії ректором, а тим, що гетьманував в Україні десь після Богдана Хмельницького. Ну, звідкіля поляки на Поділлі взялися, ви, напевне, знаєте з підручників. На ті, не дуже середні віки Жеч Посполита вважала наші краї своїми, що пізніше з’ясувалось як грубе історичне непорозуміння. З польського боку. Щоправда, й досі в Польщі є чимало людей, котрі вважають, що належність Львова і Галичини до України є грубим історичним непорозумінням. З нашого боку. Але я не про це.
Отже, був собі граф. А у графа був жеребець. Істота вельми капосна і вперта. І от, кажуть старі люди, проїжджав шляхтич нашими краями - і кінь спіткнувся. На ногах, щоправда, встояв. Бо мав їх аж чотири, а от графуньо проорали носом чималий шмат подільського чорнозему.
До слова про чорнозем. В останню війну з німцями гітлерівське командування, аби заохотити своїх солдатів, давало їм у премію до залізного хреста вагон нашого чорнозему. Свого часу, ще до Великої Серпневої Буржуазної контрреволюції 1991-го року, випадково зустрів я старого німця з тодішнього Карлмарксштадту. Він і розповів мені про цю оригінальну форму заохочення вояків Рейхсверу. І додав, що наш подільський чорнозем, втрапивши на чужий йому німецький ґрунт, сподівань не виправдовував і обертався невдовзі на пилюку… А ви ще питаєте, чому у Степана Бандери та Андрія Мельника з німцями нічого путнього не вийшло. Ґрунт чужий.