Коханка
Шрифт:
Коли він замовив розмову з нею у радіотелеграфіста, вже минула північ. Кілька годин тому він вийшов у море. Її не було вдома. Першої ж ночі після його від’їзду. Він повернувся до каюти, обгорнув книжку грубим папером, щоб не поплямити, і почав учити вірші напам’ять.
За три тижні знав усі. І тужив. Так, як треба тужити в морі за своєю жінкою. Урочисто відривав листок календаря ввечері, коли закінчувався черговий день, торкався її фото, прикріпленого до стіни каюти над лежаком, і уявляв її у своїх еротичних фантазіях, коли в каюті гасло світло або коли він сам вимикав нічник над головою. Завжди уявляв собі, як вони знову кохаються під душем уранці, і пригадував кров на своєму прутні, коли вони кохалися першого вечора, а в неї було місячне. Він не згадував ані її волосся, ні грудей, ні вуст, ні навіть її лона. А тільки її кров. Йому здавалося, що допустити його до такої події, ще й у такий спосіб, — це означало перейти всі можливі межі. Така цілковита, безкінечна, безмежна інтимність. Він жодного разу не припустив, що то міг
Коли він пригадує собі, як Яцек розповідав йому про ту кров, то постійно повертається до думки про те, що якби Фройда чи Юнґа можна було відправити з рибалками у дев’ятимісячний рейс кудись під Ньюфаундленд або Фарерські острови, то після повернення вони розробили б цілком інші теорії.
Його дуже непокоїло те, що розповідав Яцек, бо ж Яцек був його другом і розказав йому все до найінтимніших подробиць, коли однієї ночі вони штормували в затоці під Ньюфаундлендом. Корабель ховався за скелями і чекав, поки затихне вітер, який вигнав сюди їх і всі інші рибальські судна. Вони пили уже три дні, бо не знали, що робити з часом, який без риби й ритму, визначеного закиданням і витяганням сіті, так болісно сповільнив свій біг. На четвертий місяць рейсу від цього найкраще допомагає етанол і сон. Потрібно напитися і йти спати або ж заснути там, де пили.
Яцек уже тоді знав напам’ять усі вірші з подарованої нею книжки. Він уже пережив стільки розчарувань, коли дзвонив до неї, а її не було вдома або була, але не виявляла до нього ніякої ніжності. Одного дня котресь із цих розчарувань стало останньою краплею, яка переповнила чашу його терпіння, і Яцек прийшов до нього з пляшкою горілки і розповів усе від початку до кінця. І про кров також. Він пригадує, як сказав йому тоді:
— Яцку, те, що у жінки місячне, а вона дозволяє тобі увійти в неї, зовсім не означає, що вона створена для тебе і що треба думати про шлюб із нею. Зачекай, поки ми повернемося. Переконайся, що вона справді чекала на тебе.
Через два місяці Яцек переконався, що вона справді чекала. Вона приїхала по нього в порт на таксі. Виявилося, що вона більше не живе у тому помешканні із лазничкою на іншому боці коридору, бо «власник викинув її на вулицю через те, що пізно поверталася з бібліотеки». Яцек повірив і винайняв їй нове помешкання, заплативши наперед за півроку. Під час його перебування на суші, вони жили разом. Майже щовечора кудись ходили.
Якби він не готував їжу, поки чекав на неї, то вони жодного разу не пообідали б разом. Її майже ніколи не було вдома вдень, вона виправдовувалася, що має багато роботи в університеті. Навіть по суботах. Він зовсім не відчував, що у нього є «власна жінка». Тільки секс із нею і далі був такий самий незвичайний, як першої ночі. Одного разу він попросив її, щоб вони разом пішли в душ. А коли повернулися до спальні, лежали в ліжку і курили, він розповів їй про свої фантазії та про кров. Так делікатно, як тільки міг. Вона зайшлася істеричним сміхом і сказала:
— Слухай, рибалко! Та ти просто збоченець якийсь.
Він уперше образився на неї. Через два тижні вона поїхала до студентського табору. А він залишився сам. Бували дні, коли вона навіть йому не дзвонила.
Він почав нудьгувати за кораблем. Сидів вечорами у порожній квартирі перед телевізором, слухав людей, яких не знав, історії, які його не цікавили, бо були для тих, із суші, пив горілку і розмірковував про сказане йому колись його першим боцманом під час однієї нічної вахти. Це був навчальний корабель, який рибалив біля чилійського узбережжя. Боцман сказав, що рибалка завжди тужить. Постійно. Тужить у замкнутому циклі. Так він це назвав. На кораблі він тужить за домом, жінкою або дітьми, на суші — за кораблем, який для справжнього рибалки «єдине місце, що має ще якесь значення».
Той боцман давно помер, але Яцек досі пам’ятає, як прислухався до його слів і уважно вдивлявся у худе, пооране зморшками обличчя у зеленавому світлі ехолота.
— Бач, синку, — казав він спокійним голосом, — людина повертається додому після багатьох місяців відсутності і спершу здається, ніби щодня Різдво. Тільки без ялинки і колядок. У тебе гарний настрій, усі радіють тобі, хочуть зробити для тебе щось приємне і ставляться до тебе як до подарунка, який знайшли під ялинкою. Але потім Різдво закінчується і через кілька днів світ повертається до буднів. Буднів для них. Але не для тебе. У тебе стільки всього не здійсненого у так званому щоденному житті, що ти починаєш похапцем надолужувати його. Ніхто тебе про це не просив, але ти раптом починаєш перевіряти домашні завдання дітей, без попередження витягаючи їхні зошити зі шкільних ранців; ходиш до вчителів у школі, хоча тебе там ніхто не чекає, а тим більше не збирається розмовляти з тобою, і страшенно хочеш зіграти з сином у футбол, незважаючи на те,
Тебе, синку, розпакували, як подарунок з-під ялинки, потішилися трохи тобою і відставили вбік, бо у них є важливіші справи. Вони кохають тебе, але того, відсутнього. Того, який час від часу дзвонить, приїздить із подарунками, надсилає кольорові листівки з Макао біля Гонконґу і в їхньому житті з’являється лише з короткими візитами. Коли візит затягується, ти просто починаєш
заважати їм. Але оскільки ти, синку, не гість, який забувається і зі зручності або з розрахунку залишається надто довго, а ти їхній батько, чоловік або наречений, то складно сказати тобі про це відверто. Але ти бачиш це, і так само, як вони потай від тебе чекають, поки ти поїдеш, так само і ти потай від них чекаєш повернення на корабель. І тужиш. Цього разу за своєю каютою, за кухарем, в якого пригорає яєчня на двадцять першому тижні рейсу, коли згідно зі статистикою найбільше рибалок уранці опиняються за бортом. Тужиш за цікавістю і напруженим очікуванням, що ж цього разу витягне з моря підйомник, а також за радістю від кожного відривання календарного листка. І коли думаєш про цей листок календаря вже там, у себе вдома, поки ти все ще на суші, лежиш у ліжку біля своєї жінки, яка спить, то в цю мить замикається твій цикл.
Але ти, синку, ще молодий. І зовсім не мусиш ловити рибу. Ще не надто пізно, аби вийти з цього циклу.
Але Яцек не вийшов із циклу. Так, зрештою, як і він сам. Кожен рано чи пізно зустрічає свого власного мудрого боцмана з теорією замкнутого циклу. Але повірить у цю теорію лише через багато років. А тоді найчастіше вже надто пізно, аби розірвати замкнутий цикл.
Яцек завжди закохувався у нікчемних жінок.
Практикант пропустив один рейс, бо зламав ногу. Він мав перечекати на суші, поки нога знову зростеться, а тим часом плавати на лоцмані, який супроводжує великі кораблі до порту. А потім він міг би повернутися на траулер і завербуватися вже не як практикант, а як молодший рибалка. Він познайомився з дівчиною Яцека, коли вони одного вечора після пиятики подзвонили з другом до агентства інтимних послуг у Свіноуйсьці. Таксі привезло двох дівчат. Він знав її обличчя зі світлини над лежаком Яцка. Пам’ятав також вірші, які Яцек часом декламував, коли напивався. І пам’ятав, що Яцек при цьому часто плакав. Бо практикант на судні є страшенно незначним, і він не лише не має свого номера у жеребі охочих зійти на сушу, а й старші рибалки навіть дозволяють собі розплакатися в його присутності.
Практикант збрехав, що погано почувається. Обидві дівчини дісталися другові, який бурмотів щось п’яне. А він допив свою горілку, залишив гроші й пішов.
— Бос, вона покине мене… Бос!!!
Вони вийшли в море з Галіфакса десь близько третьої ранку. Після шести годин п’ятнадцяти хвилин стояння.
Він прокинувся десь о восьмій. Відколи Яцека після нещасного випадку зняв із судна вертоліт канадської прибережної охорони і перевіз до лікарні у Галіфаксі, він залишився сам у каюті.
Встав, узяв свою ковдру, ковдру Яцека, одягнув теплі синьо-зелені шкарпетки, які сплела йому Аліція, запхнув до кишені пачку цигарок і пішов у носову частину корабля. Було зрозуміло, що на місце лову вони вже не встигають і сіті до полудня не закинуть.
Він примостився на палубі за якірною корбою, яка захищала його від вітру. У цьому місці його не було видно з містка. Подивився на лінію горизонту. Суцільна сірість. Закурив. Океан переливався чорно-сивим ртутним полиском мертвого металу. А над ним висіло гігантське шатро із хмар. Було моторошно і темно. Можна було роздивитися всі відтінки сірого. Вітер намовляв на самогубство. І тільки мотор заважав йому. Трапляються такі хвилини, найчастіше після шторму і найчастіше в Атлантичному океані, коли на морі повний штиль. Після полудня. Хмари закривають сонце. Сірість води непомітно переходить у сірість повітря. І здається, що коли перехилишся через борт, відірвеш руки від поруччя й піддасися спаданню й підніманню мертвих брижів та не чутимеш мотора, то посеред цієї сірості зможеш раптом стати невагомим. Так, ніби час зупинився і простір втратив точку відліку. Багато хто пірнає у цю пустку за бортом і тоне у сірості. Особливо часто так чинять, коли життєвий біль перемагає радість життя. Ніби випадково, бо насправді такий відхід із життя для рибалки означає поразку. Трохи засильно вихилитися і з плюскотом упасти у цю сірість. Назавжди. Ще не існує назви для цього феномена і стану людського духу, коли після повного штилю надходить сірість. Цієї назви не придумали ні психологи, ані моряки, які п’ють горілку в каютах. Мабуть, тому, що серед рибалок мало науковців. Аж згодом, під час вечері зауважують, що когось бракує. І навіть не відомо, де його шукати. Тому в таких випадках корабель переважно не повертається, лише у корабельному журналі записують «особовий склад команди зменшився» і надсилають факс власнику судна з проханням повідомити родині.