Коханка
Шрифт:
Німецькі нацистки могли б багато чого навчитися від англійської нацистки Юніті Мітфорд. Але потім англійці раптом зробили ідіотську помилку. Маґда досі не може цього збагнути. Невже ота дика Польща мала для них аж таке значення, щоб відразу 3 вересня тридцять дев’ятого оголосити війну Рейху?! Вона вже ніколи цього не зрозуміє. Вона була одного разу в Польщі з Йозефом. У Ґданську чи Кракові, вона вже не пригадує. Пам’ятає тільки, що на вулицях було повно пияків, всюди стояли жебраки і в ресторанах смерділо кров’янкою. А вона терпіти не може кров’янки. І через таку країну англійці оголосили війну Рейху!!! Вона вважала цього пихатого товстуна Черчілля трохи розумнішим.
Для Мітфорд 3 вересня стало вирішальним днем. Вона поклала у конверт фото Гітлера з його автографом, партійне посвідчення, прощальний
Маґда вважала, що Юніті застрелилася для «нашої справи». Йозеф переконаний, що Юніті до самого кінця була англійською шпигункою і застрелилася для «справи Черчілля». Але Йозеф не має рації. Він просто ненавидів її, бо Юніті цілковито ігнорувала його як чоловіка і демонструвала це на кожній вечірці у Гітлера. А крім того, він ненавидів вищих за себе жінок.
Але нижчих за себе теж часом не любив. Особливо таких, які були більшими нацистками, ніж він сам. Це траплялося рідко. Але траплялося. Як, наприклад, «мати всіх нацистських сук», як називав її Гіммлер, коли випивав забагато малинової настоянки. А Гіммлер, шеф СС, знав, що каже. «Матір’ю всіх нацистських сук» була Ліна Гейдріх. Потворна жінка з чоловічими рисами обличчя, вузькими, майже завжди міцно стиснутими вустами і повним ненависті поглядом. Дружина Рейнхарда Гейдріха, якого в Рейхстазі називали «головним сміттярем Німецького Рейху». І всі знали, про яке «сміття» йдеться. Насправді, як розповідав їй Йозеф, усі ідеї про «остаточне очищення від єврейської зарази» належали Ліні Гейдріх, а не її чоловікові, який займався цим професійно. Але апогей діяльності Ліни Гейдріх настав, коли у сорок другому році в Празі під час замаху загинув її чоловік. Засліплена бажанням помсти, вона розробила детальні плани будівництва невільницьких єврейських колоній на території цілого Рейху. З крематоріями біля стодол, стаєнь і колодязів. З номерним татуюванням єврейських дітей, яким ці номери заміняли би прізвища. Зі встановленням максимальної тривалості життя для невільників — сорок років, і з негайним знищенням хворих. Напевно, тільки жінка може так сильно ненавидіти і так мстигися.
Йозеф прийде о 19.20. Ясна річ, вона не скаже йому про Гельґу.
Коли Штумфеґґер із криком вибіг у коридор, я підійшла до радіостанції й перенесла Гельмута на диван біля канапи. Поклала його біля Гедди і Гайди. Потім поклала біля них Гільду й Гольду. Тоді принесла Гельґу. Штани Гельмута були розірвані на коліні, а на сукні Гедди не було всіх ґудзиків. А я ж чітко наказала Лізль, щоб вона вбрала дітей у все найкраще!
На лежанці біля дверей були тільки три маленькі вишиті подушки. Я поклала їх під голови Гайді, Гедді й Гільді. Розкрила кулачок Гайди і витягла з нього порожню ампулку. У цей момент увійшов радіотелеграфіст Міш із доктором Науманом. Обоє стали на коліна біля дітей і почали молитися. Я сиділа на дивані і стискала в кулаці свою ампулу на вечір. За мить встала і пішла нагору, до нашого бункера. Міш і Науман продовжували молитися, коли я виходила.
Йозеф прийде о 19.20. Ясна річ, вона не скаже йому про Гельґу.
Менопауза
Він сидів біля свого неймовірно старого і неймовірно дорогого столу, вписував латинські каракулі до моєї медичної картки і ліниво кинув мені за ширму, за якою я надягала панчохи:
— Це була ваша остання менструація.
У нього навіть голос не затремтів.
Чи може жінка у перші години менопаузи відразу ж стати алкоголічкою?
Я була майже певна, що може, бо відчувала тривогу, коли моє одноразове горнятко залишалося порожнім довше ніж на десять хвилин. Спершу я хотіла запитати про це свого гінеколога, але він був п’яніший за мене, тому я відмовилася від цієї думки. Зрештою, він дивився на мене так дивно. Ніби хотів роздягнути мене поглядом. Справді. Саме так і дивився. І хоча вже давно ніхто не хотів роздягнути мене ні поглядом, ні насправді, і навіть попри те, що вже кілька годин
Я спостерігала, як він наливав мені чергову порцію віскі до прозорого одноразового горнятка, яке стояло на його дубовому столі, і думала про те, чи може гінеколог у своєму кабінеті дивитися на жінку так, ніби хоче роздягнути її поглядом? І не лише цей мій, що сидить навпроти, ідеальна будова тіла якого нагадує цеглу, поскладану на німецькому будівництві, а й просто собі абстрактний гінеколог. Навіть якщо за сто двадцять чотири хвилини перед тим жінка добровільно роздягнулася перед ним і він вдивлявся у її лоно, як біолог через мікроскоп у якусь зовсім нову бактерію. Тобто суто науково. Зрештою, я і так захоплювалася ним за це. Скільки нових бактерій може бути на світі?
Я завжди замислювалася над тим, навіщо купую нову білизну перед кожним візитом до гінеколога.
Я витратила всі свої заощадження — Анджеєві я завжди кажу, що збираю гроші для наукової подорожі до Непалу, а сама йду до найближчого магазину і міряю всю білизну, яка виглядає так сексуально на модельках із телебачення. І завжди все повторюється. Я повертаюся з новою білизною і старими обіцянками самій собі, що ніколи більше туди не піду.
Бо як могло бути по-іншому? Заходиш уранці, відразу після відкриття, до магазину, а ці дівчатка мають такий вигляд, ніби встали ще опівночі для того, щоб так виглядати. У нормальних жінок це викликає депресію і складається негативне враження про сам магазин, відразу ж, не встигнеш зайти. Але це лише початок. А потім вони ходять за тобою слідом, ніби доньки за мамою, і завжди радять купити білизну на два розміри меншу, аби тільки зробити приємне клієнтці. А коли вже заходиш до кабінки поміряти білизну, то приносять тобі ту, на два розміри меншу, разом із нормальною, на два розміри більшою. Так, про всяк випадок, «якби у тій меншій вам було не дуже зручно».
І ти стоїш у кабінці та відчуваєш наближення «синдрому втечі». Це, відчуття особливо інтенсивне в кабінках для примірок «найкращих у місті магазинів» (я перевіряла це у кількох містах). Вони там, окрім усього іншого, за мої ж гроші монтують неонові, криптонові або наповнені іншими токсичними газами лампи, які продукують мільйони або навіть трильйони люксів світла (я пам’ятаю з фізики, що освітленість вимірюється в люксах, ще тоді це викликало в мене асоціації з люксусом). Оздоблюють стіни, а інколи навіть стелі, кришталевими дзеркалами і примушують у таких умовах знімати з себе все й одягати ці їхні люксусові LaPerle або Aubade за ціною середньої місячної зарплатні санітарки варшавської лікарні. Серед усіх цих люксів і люстр можна детально роздивитися навіть крихітний шрам, який залишився на руці з дитинства від щеплення проти туберкульозу, не кажучи вже про целюліт, зморшки чи «прояви вікової пігментації шкіри». Це все видно у таких умовах ніби на збільшеній до формату А2 чи А1 ксерокопії свідоцтва про народження. Така страхітливо виразна і чітка ксерокопія. У цих люксах і люстрах людина відразу пригадує собі всі телерепортажі чи статті в якому-небудь Newsweek про «небезпеки, пов’язані з пластичними операціями». І відразу починаєш розуміти, чому жінки ігнорують ці «небезпеки» і йдуть на ризик такої операції. І заздриш їхній сміливості, і хочеш вибігти з цієї кабінки для примірок і лягти просто на стіл пластичного хірурга, щоб вирізати собі зморшки, особливо ті, стійкі до найдорожчих кремів.
Виходиш із такої кабінки і почуваєшся, ніби жінка, яка щойно змушена була оголосити на всепольському радіо, скільки їй насправді років. Потім ідеш до каси, щоб віддати середню зарплату санітарки варшавської лікарні касирці, яка встала опівночі для того, щоб так виглядати, і аж там із усміхом на вустах приймаєш на себе справжній удар. А потім, щоб зберегти гідність, виходиш із магазину, ніби нічого не трапилося. Далі, принаймні я так роблю, знову «ніби нічого не трапилося», іду до найближчого місця, де можна сісти і де продають алкоголь.