Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин

Автор неизвестен

А в лисиці було чотири дочки та один син. То стара лисиця на влови пішла, а дітям наказала півника глядіти та окріп гріти, щоб ото вже як вернеться, зарізати його та обпатрати.

— Глядіть же, — наказала, — нікого не пускайте.

Та й пішла.

А котик підійшов під вікно та й заграв, ще й приспівує:

Ой у лиски, в лиски

Нових двір

Та чотири дочки на вибір,

П’ятий синко,

Ще й Пилипко.

Вийди, лисе, подивися,

Чи хороше граю!

От найстарша лисичівна не стерпіла й каже до менших:

— Ви тут посидьте, а я піду подивлюся, що воно там так хороше грає.

Тільки

що вийшла, а котик її — цок у лобок, та в писану торбину! А сам знов грає:

Ой у лиски, в лиски

Нових двір

Та чотири дочки на вибір,

П’ятий синко,

Ще й Пилипко.

Вийди, лисе, подивися,

Чи хороше граю!

Не втерпіла й друга лисичівна та й собі вийшла, а він і ту — цок у лобок та в писану торбину! Так усіх чотирьох виманив. А синко Пилипко жде-пожде сестричок — не вертаються.

— Піду, — каже, — позаганяю, а то мати прийде, битиме.

Та й пішов з хати. От котик і його — цок у лобок та в писану торбину! А потім почепив торбину на сухій вербі, сам у хату, знайшов півника, розв’язав; взяли вони удвох усю лисиччину страву, поїли, горщики з окропом вивернули, горшки-миски побили, а самі втекли додому.

Та вже потім півник довіку слухав котика.

Карась і окунь

Зустрілися карась з окунем.

— Ну, й набридло мені жити в цьому багні, - скаржиться карась.

— Так цій біді легко зарадити, — каже окунь. — Ухопи гачок — і відразу попадеш у сметану.

Кінська сила

Був ґазда і мав дуже худого коня. Доки кінь був молодий, то робив, а як постарівся, ґазда узяв та й нагнав. Іде той кінь лісом та й здибає лева. Та й лев каже до коня:

— Ану, поборімся!

Кінь каже:

— Знаєш що? Ходім до скали та й там поборемося.

Прийшли вони до скали. Кінь був підкований. Як ударить копитами в скалу — аж іскри ся посипали. Тогди каже до лева:

— Ану, чи ти так годен?

Лев як ударив лабами — аж скала стряслася, але іскри не сипалися так, як від коня. Тогди лев відійшов за кілька корчів, здибає вовка та й каже до него:

— Видиш, брате, тут є такий звір, що як ударить копитами у скалу, аж іскри ся посиплють.

— Я таких їм, — каже вовк.

Але вовк не видів коня, бо був менший, але лев видів, бо був більший. Тогди лев каже до вовка:

— Ану, я тебе підойму, та будеш видіти.

Лев узяв вовка в лаби, підоймив його, як їго стис лабами та й задушив. Тогди лев вовка питається:

— А що, видиш?

Вовк навіть не відзивається. Поклав його на землю, дивиться, а він небожчик. Тогди лев каже:

— Видиш, який ти дурний, ще-с і не видів, та вже-с умер, а якби ти вздрів, що би було?

Кінь і бик

На швидкім конику гонив, як вітер, малий хлопчик. Дикий бик, поглянувши на тоє, крикнув на коня:

— Встидайся! Такому маленькому хлопчикові не дав би-м ся поводити!..

— Но я, — відповів кінь, — радо даю ся поводити, бо яка би то була слава для мене — хлопчину з себе скинути!..

Кінь і вовк

Був цісар і мав коня такого старого, що ще його дід ним їздив. Аж як він не зміг уже ходити, так він його жалував застрілити і казав його

вивести в ліс, най він або здихає, або що хоче най ся робить. Так його вивели до лісу і пустили. Пасеться кінь. Надходить вовк та й каже: «Добрий день, паско!» — «Дай, Боже, здоров’я, йогомосць! Що чувати коло вас?» — відзивається кінь. «От би-сь не відзивався до мене, — каже вовк, — бо-м такий голодний, що тя зараз з’їм». — «Ой, та й найшов-єс що їсти; на мені нема, тілько шкіра і кості і тото ще не можна їсти». — «Та чому?» — відзивається вовк. «Бо я цісарський». — «Де ти маєш герб цісарський?» — «Подивися». Вовк обійшов в около, заглядає: нема нігде. «А о, нема». — «А дивися, маю під копитом, і все виписано: котрого я року родився, котрого року асинтирований і кілько літ я служив». — «Покажи!» — каже вовк. Кінь підняв ногу: «На, читай!» Але що з того, коли вовк не вміє читати. Та й каже: «Чекай, я біжу до лиса. То є письменний чоловік, то він прочитає навіть і по-німецьки». І побіг.

Прибігає до лиса: «Добрий день, куме!» — «Дай, Боже, здоров’я! А чого ти ся так зажог?» — мовить лис до вовка. «Та, чого я так зажог. Якби й тобі ся таке здарило, як мені, то би-сь так біг, як я». — «Що такого?» — «Не маю часу тобі усьо оповідати, але ходи зо мнов, а я тобі без дорогу буду оповідав». І забралися, йдуть. Та й каже вовк до лиса: «Вогори. Мені ся здарило підвечірок вимав’яється що його не можна їсти. Каже, що має під копитом виписане так сирово, що його не можна їсти». — «Та добре, — каже лис, — зараз переконаємся. Але що з того, коли я окуляри забув вдома, а я вже добре не довиджаю». Каже вовк: «То вернися та возьми». — «Е, та я вже, може, й так зосліпаю, не хоче ми ся вертати». Бо він уже мудрує вовка.

Прийшли до коня, а кінь підняв ногу та й каже: «Читайте!» Лис здалека став собі, бо він недурний, та й щось гумотить та й каже до вовка: «Ще їдна літера є на самій середині, та й не можу додивитися, що то за літера». А вовк каже: «Котра?» Приступається до коня. «Може сяся?» — підняв лабу до копита. А в тім кінь вовка трас в голову та й убив. А лис відскочив та й дивиться. Кінь каже до лиса: «Чому не кінчиш читати?» А лис ся відзиває: «Нема дурних. Був єден, та й тото-с убив, а я не дурний приступатися». Та й каже до коня: «Добраніч, я вже пішов».

І так ся розійшли, а кінь ся лишив у лісі далі; не знаю, що ся стало з ним.

Кінь і осел

Кінь і осел зустрілись на вузенькому мостику. Кінь каже ослові: «Дай мені дорогу!» А осел уперсь — ні з місця — і каже: «Дай ти мені дорогу, я достойніший од тебе». — «Замовч, нікчемна твар, — горделиво промовив кінь, — іще й ти здумав собою величаться? Дурнішого осла в світі нема. Недарма у людей пословиця зложилась: «Дурний, як осел!» А кінь — умне животне. Я чоловікові приношу велику користь. Коней учать нарівні з солдатами, і вони все дочиста понімають, а ти що? Дурний, як пробка!» — «А ти хоч і умний, зате Богу противний, — каже осел. — Ти такий ненажерний, що тобі корму ніколи не настачиш. Коли ховавсь Ісус Христос в яслах од розбійників, так ти все сіно пожер, йому нічим було прикриться, тебе за се Бог прокляв. А я хоч і дурний, зате угодний Богу. На мені Божа мати їхала, тікала од царя Ірода в Єгипет, а сам спаситель їхав в Єрусалим. А ти що?… Кінь довжен ослові уступать і повинуваться йому…»