Колиска на орбіті
Шрифт:
У пітьмі повітки запала довга мовчанка. Коли старий озвався знову, голос у нього був дуже спокійний, лагідний:
— Дейві, маленький, я хочу тобі щось сказати. Але обіцяй, що ти нікому ні пари з вуст, принаймні доти, доки сам станеш таким старим дідом, як оце я.
— Добре, дідусю, якщо ти так кажеш…
— Я розповідаю це тобі тому, що ти сам придумав колесо. І такі хлопчики будуть завжди. Мають бути. Бо не можна вбити думку. її можна сховати, але вона все одно вирветься. Я хочу, щоб ти збагнув раз і назавжди: колесо — це ще не зло. Хоч би що тобі говорили перелякані люди — не вір їм. Жоден винахід не може бути сам собою
Старий рушив крізь пітьму, лунко ступаючи по долівці.
— Мені пора. Де ти, малий? — Він напомацки знайшов плече Дейві й поклав долоню йому на голову, — Хай благословить тебе господь, Дейві, — мовив старий. — І не думай про завтрашній день. Все буде гаразд. Ти віриш мені?
— Вірю, дідусю.
— Ну от і добре. Лягай спати. Там у кутку є ще трохи сіна.
Хлопець знову побачив клаптик нічного неба. Хода старого стихла на подвір’ї, і знов запала тиша.
Вранці, коли прибув священик, він побачив гурточок блідих, зляканих людей, що обступили старого, зчудовано витріщаючись на його роботу. А той, тримаючи в одній руці молоток, а в другій цвяхи, неквапливо домайстровував візок Дейві.
Священик остовпів.
— Припини! — закричав він. — В ім’я господа припини!
Старий повернувся до нього. В очах його зблиснула стареча хитра іскорка.
— Вчора я дурний був, — сказав він. — Приробив тільки четверо коліс. Та сьогодні вже порозумнішав. Зараз я приточу ще двійко, і візок поїде удвічі швидше.
…Вони спалили ящик точнісінько так, як передбачав старий, а його повели з собою. Опівдні хлопець, про якого всі забули, насилу відірвав очі від стовпа диму, що знявся в небо за селом, і сховав обличчя в долонях.
— Я запам’ятаю, дідусю, — сказав він. — Я запам’ятаю. Єдине зло — це страх. Я…
Сльози не дали йому договорити.
М. Фукусіма
ЖИТТЯ КВІТІВ КОРОТКЕ
От було б чудово, якби вдалося відтворити в цій кімнаті всі орхідеї, які тільки є на світі!.. Та, мабуть, спочатку краще обмежитися звичайним люмінесцентним світлом…
Ліна задумалася, її тонкі пальці завмерли над клавіатурою електронного синтезатора квітів. Та не минуло й хвилини, як середній палець її правої руки м’яко торкнув ся одної з клавіш.
У глибині просторої, ретельно прибраної, строгої кімнати спалахнув сніп жовто-зеленого полум’я. Примарний вогонь коливався, зростав, легшав, прозорішав, поки не розлився блискучою завісою з мерехтливими тьмавими краями.
Лінині пальці м’яко і пружно торкалися клавіатури. Завіса, підкорившись волі п пальців, гойдалась наче від вітру, а посеред неї спалахували іскри й розліталися навсебіч, потім, ніби злякавшись порожнечі, сполучались у довжелезні зигзагоподібні блискавки, в райдуги та вогненні кулі, і всі ці сліпучі
Світло затанцювало швидше. Екстаз, і раптом усе застигло. На блідо-зеленому тлі проступили оксамитові лілові орхідеї, зовсім не схожі на тих, що ростуть на землі. Стереоскопічний осяйний букет, створений примарним спалахом високоенергетичних електронів, зачаровував своєю незвичайною, незнаною в природі красою.
Чітко окреслені губи Ліни міцно стиснулися, в її очах з’явився гарячковий блиск.
А пальці, мов крихітні живі істоти, що відокремилися від тіла, самостійно блукали по клавішах і примушували світло заломлюватися, фосфоресціювати і вимальовувати в порожнечі об’ємні картини.
Пелюстки орхідей видовжувалися, хиталися тичинки, ледь помітно ворушилися псевдоніжки. Ставало тривожно біля цих чуттєвих і пожадливих квітів. Несподівано в глибині фіолетових заростей тьмяно засірів стовбур засохлого дерева.
Звідкись знизу піднялась смарагдово-зелена папороть. Щупальці орхідей ковзнули по її різьблених листках. З волохатої темно-жовтої маточки поплив червоний туман і оббризкав кривавими краплями кору мертвого дерева.
У крапель червоного туману був свій ритм. Квіти підкорилися йому. Фосфоресцентне зображення закружляло в повільному танці й завмерло.
Готово!
Затамувавши подих, Ліна дивилася на витвір своїх рук. Натиснула на клавішу фіксатора. Картина, схожа на оживлений сон, повисла нерухомо в просторі.
— Чудово!
За її спиною пролунав низький, багатий відтінками голос.
Ліна навіть не обернулася, бо знала, хто до неї звертається. Це була її близька подруга Юрі. Ліна зняла з плеча тонкий шовковий шнурок, який підтримував електронний синтезатор квітів на її колінах, поклала синтезатор на стіл і тільки зараз помітила, що спітніла.
Перед відеофоном стояло стереоскопічне зображення Юрі. Юрі уважно оглянула твір Ліни, потім ледве помітно кивнула головою.
— Я просто в захопленні. Тобі завжди вдається… Справді, у твоїй ікебані щось таки є..
Юрі подобалося це старовинне слово. Колись давно так називали мистецтво оздоблювати кімнату справжніми живими квітами. Доповненням до квіткового інтер’єру служили гілка, шматок деревної кори, металева чи пластмасова фігурка, керамічна ваза, плоский порцеляновий таріль. Тепер це слово вживають тільки фахівці — спеціалісти з аранжування електронних квітів, та й то його можна було почути хіба що на офіційних виставках. Але в вустах Юрі слово “ікебана” не звучало як архаїзм. Звісно, вона була визнаним майстром, натхненним творцем електронних квітів, молодь вважала за щастя вчитися в Юрі. Та річ не в тому. Юрі, великодушна, щедра і трохи легковажна, жила весело й відкрито, і все, що вона казала, несло на собі відбиток тієї легкості.
Ліна всміхнулася.
— Дякую…
— Навіщо ти дякуєш? Я ж тобі так заздрю! Так, так, не смійся! Хвалю, а сама гадаю: от поганка, як це в неї так гарно виходить…
Звичайний для Юрі тон.
— Неправда! Ти добра. Вмієш надихнути й заохотити.
— Нічого подібного! Просто я тебе люблю. Якби замість тебе була інша, я б їй такого наговорила! її знудило б від моїх компліментів. Знаєш, що б я їй сказала? А от що: “Любонько, які у вас чарівні квіти! Та у вас не інструмент, а чудо! Якби я мала такий, то позмагалася б з вами…”