Коні не винні
Шрифт:
Але Аркадій Петрович вже сміявсь над собою:
— Ха-ха! Заговорила дворянська кров.
Зусиллям волі він змахнув усі думки і далі брів. Зліва, при мокрій долинці, кінчались жита і починалась лука. Тут паслись корови й лошата. Пастушок Федько, вгледівши пана, зняв рваний картуз і так стояв, босий, з торбинками через плече.
— Надінь картуз! — гукнув Аркадій Петрович.
Пастух не дочув і біг до нього.
— Картуз... картуз надінь!
Корови розбрелися по луці, гладкі, сочисті, як і трава. Лошата підняли голови до хазяїна свого й чекали, напруживши жили на міцних шиях,
Підійшов до любимого Васьки і почав чухати шию, а Васька поклав на плече йому морду, мрійно зм'якшивши вираз полохливих очей. І так вони довго стояли в якійсь звірячій приязні, і обом було приємно — одному чухать, а другому чуханим бути.
«І се заберуть...» — гірко подумав Аркадій Петрович, рушаючи далі.
Він йшов по свіжій траві, вогкій од мочара, а сонце запалило зеленим вогнем кінський щавель і стовбури будяків.
Щось було сьогодні принадне, особливе в його землі, мов на обличчі небіжки, з якою жив ціле життя, а тепер мусить прощатись навіки. Якісь квітки і зела, невидані перше, тиха ласкавість контурів, запахи трав і землі, теплі» рідні простори.
Високі верби шуміли над ровом, і небо між ними синіло, наче емаль. Перескочив окіп, скупавшись у материнці і полинях, і знов опинився на стежці. По однім боці хвилювалося жито, по другім — жовтіла глинянч круча, з чубком червоних маків. Як гарно! Йому здавалось, що він тут вперше. Чи не чуже часом? Ні, він ішов по свойому. Дивно, як він мало знає маєток. Мухи бриніли в квітках. Мишка порпалась в глині і нюхала ямку. Стежка лагідно здіймалася вгору і пропадала місцями в густих лопухах. Тепер поле все ширше розкривало свої рамена, все далі розстеляло свою одежу, і, коли він зійшов на горбок, перед ним встали в повній красі всі ниви, зелена пляма низької луки, далека смужечка лісу. І тут, стоячи в осередку, своєї землі, він більше почув, ніж подумав, що нікому її не оддасть.
— Буду стріляти, коли прийдуть....
Се так несподівано вирвалось вголос, що він не повірив і озирнувся.
Хіба се він?
Але навколо тільки ниви котились з горбка на горбок.
Йому зробилося стидно. Фу, яке свинство!.. Скинув картуз і витер піт з лоба. Невже він дійшов би до того? Очевидячки — ні. Хіба він може піти проти себе, проти усього, у що він вірив, з чим не таївся ні перед ким. Таких, як він, горстка, і що вони значать у великім процесі життя? Кілька засохлих листочків на зеленому святі весни. Натурально, з грядки цибулі вижить не можна, доведеться на старість служити. Дві маленькі кімнатки на передмісті. Стара сама готує їсти. Він ходить з кошичком на базар. Став самовар, Аркадій!.. Справді, чи він вмів би наставить? Треба навчитись. Антоша та Ліда зароблять на хліб, вони молоді. А тобі. Мишко, доведеться забути про креми та смачні кісточки...
Дурна Мишка наче зраділа такій перспективі. Скакала йому на ногу і умастила землею штани. Але що там штани! Йому навіть приємно було уявляти себе убогим, забутим, стертим великим процесом. Він мученик і добровільно несе свій хрест... Чув, що його тіло приємно парує, дихання чисте і легке, а жаль до себе збуджує апетит. Такий молодий апетит і -здоровий, що просто чудо! Чи догадаються тільки насмажити на
— Мишко, аvanti!..
Однак вдома і не думали подавати вечерю.
Софія Петрівна чекала на нього на ґанку, і не встиг він навіть скинуть картуз, як вона напустиласьна нього:
— Аркадій, ти маєш діти!
Під очима в неї чорніли круги.
— Ну, маю, серце.
— Тут не до жартів. Ти повинен до губернатора їхать...
Аркадій Петрович знизав плечима і одвернувся.
— Треба прохати, щоб він зараз прислав козаків.
— Вибачай, Соню, ти говориш дурниці.
— А що ж, чекати, щоб мужики землю забрали?
— Ну й заберуть. Земля до них належить.
— Ти помішався на ліберальних ідеях. Коли ти вже затявся, я їх сама покличу.
— Я не потерплю козаків в себе.
— Без них не обійдешся.
— А я зроблю скандал... Я не знаю, що зроблю... Піду в тюрму... На Сибір піду...
— Аркадій, голубчик...
— ...На каторгу піду, а не попущу...
— Зрозумій же, Аркадій...
Але він не хотів розуміти. Розшумівся, як самовар, що ось-ось має збігати. Кричав, весь червоний і мокрий, тупав ногами і так махав руками, наче перед ним була не жінка, а навісні козаки.
Так з розмови нічого й не вийшло, тільки вечерю йому зіпсували. Тим більше, що забули засмажити печерички.
— А де ж Антоша?
Його при вечері не було.
І з того, як змішалась Софія Петрівна, поясняючи щось нісенітне, як затиснула Ліда уста, він догадався, що од нього щось криють.
Але нічого не одповів.
Другого дня Аркадій Петрович прокинувсь в поганім настрої. Вже в тому, як Савка вніс воду і з грюком поставив на умивальник, а виходячи, ляснув дверима, він почув неповагу до себе.
«Знає, шельма, що мужики завтра одберуть землю, а з голодранцем нічого церемонії гнути...»
З'їв без апетиту сніданок і пішов по хазяйству. Обійшов сад, шпихліри, тепер замкнені, під якими підкасана Мотря годувала гусей, порожні удень хліви, звідки з глибоких чорних отворів йшов їдкий запах.
Хурман на подвір'ї мив фаетон.
Потому заглянув до стайні. Там тупали коні та жували обрік, а при дверях лежала велика купа старого гною. Біля неї, поклавшись голоблями на траву, дрімала мокра бочка з водою.
— Ферапонте, зараз мені перекидати гній поза стайню! Наметав купи перед дверима, як на парад…
Хурман розігнув спину й стояв, тримаючи віхоть в червоних руках.
— Слухаю пана.
«Властиво, се ні до чого, — подумав Аркадій Петрович, — але — сказав».
Повз двірську браму чвалав Бондаришин і, побачивши пана, вклонився.
«Ач, привітався, ледве підняв бриля, — скипів Аркадій Петрович. — Що я їм тепер! Я вже їм не потрібний...»
— Хам! — кинув крізь зуби, дивлячись Бондаришину вслід.