Коні не винні
Шрифт:
— Залишіть, прошу, свої ради при собі! Мені їх не треба... — носився по хаті Аркадій Петрович, хапаючи голову в руки. — Я і сам знаю, що коні не винні, — спинився він коло дочки. — Се ти правду сказала. Коні тут ні при
Але він був уже непевний, вже наче зів'яв. Кров одступила на місце, вуси зіллялись з лицем, очі втратили твердість холодного льоду, там вже світилось щось покірне і винувате, коли підняв їх на сина.
Завагався хвилину і несподівано запитав:
— А стане ж у нас оброку?
— Я розстараюся вже... І сіно маємо свіже.
Не чекаючи далі, Антоша зник в сінях.
— Навести козаків!.. — знизав плечима Аркадій Петрович, знов заходивши по хаті. — Я... й козаки!.. Хто б сьому повірив?..
В його руках вже не було таких гострих, як перше, ліній.
Гнів зірвався, мов морська хвиля, що встала зразу в зеленій люті, а далі слизнула і з легким шипінням поповзла піною по пісочку.
Крізь одчинені двері доносилось іржання голодних коней, що вступали у двір, і бряжчало оружжя на козаках.
* * *
«Страшний день» починався зовсім не страшно. Під вікнами бились і цвірінькали горобці, сонце встало таке
Він дивився на сонце, на свої ниви, на масу ніг, кінських й козацьких, що однаково сильно тупали в землю, вбирав у себе гамір пташок, форкання коней, грубі лайки войовників і раптом почув, що він голоден.
— Савка! — гукнув він на цілу хату. — Принеси каву!.. — І шуснув назад у постіль, щоб ще хоч трохи поніжить старече тіло.
А коли Савка приніс, він любовно поглянув на пахучий напій, понюхав теплий ще хліб і вилаяв Савку, що кожушок на сметанці занадто тонкий.
Мишка солодко спала, звернувшись клубочком в ногах на постелі.
Березень 1912, Капрі
[1][1] Залиш, прислуга слухає. —
[2][2] Моя люба. —