Корабельна катастрофа
Шрифт:
— До шинку Чорного Тома!
Незабаром ми підкотили до шинку, минули бар і (як я й сподівався) здибали там Джонсона і весь його клуб. Стіл відсунули під стінку, один з торговців грав на губній гармошці, а посеред кімнати Джонсон і ще якийсь моряк, поклавши один одному руки на плечі, танцювали повільно й вайлувато. В кімнаті було холодно і задушливо. Газовий світильник, щомиті загрожуючи обпалити голови танцюристів, розсівав нерівне світло. Губна гармошка грала пронизливо й тужливо, а обличчя всіх присутніх були поважні й урочисті, наче в церкві. З нашого боку було б, звісно, нечемно
— Оце танцюристи! — мовив хтось.
Проте така похвала; мабуть, не задовольнила виконавців, і вони почали самі себе вихваляти.
— Що ж, — сказав Джонсон, — може, я й нікудишній моряк, зате танцювати вмію!
— Я легкий на ногу, як пір'їна, — заявив його партнер із зворушливою впевненістю.
Відчувши, звідки вітер віє, я сказав кілька компліментів на адресу Джонсона; а вже задобривши його, вивів у коридор, розповів про наше становище усе, що вважав за потрібне, і попросив його стати нашим капітаном або, коли це його не влаштовує; порекомендувати підходящу людину.
— Я? — вигукнув Джонсон. — Щоб я пішов у капітани?! Та краще я піду до чорта в пекло!
— Але ж ви плавали помічником! — заперечив я.
— Так, плавав, — засміявся Джонсон, — але ніколи більше не вийду в море! Проте я можу вам допомогти: я вмовлю Арті Нейрса. Ви його бачили — першокласний моряк, і хоч з вигляду шахрай.
І Він пояснив, що містер Нейрс, який через півроку мав стати капітаном чудового барку, поки що, не бажаючи бути в центрі уваги, уникає товариства. Він буде радий допомогти нам у скруті.
Я покликав Пінкертона і переказав йому нашу розмову з Джонсоном.
— Нейрс! — вигукнув Джім. — Та я й мріяти не міг про такого капітана, як Нейрс! В усьому Сан-Франціско, Лаудене, не знайти кращого капітана, його дивіденди зростають безупинно — чи він у рейсі, чи на відпочинку.
Джімів захват вирішив питання, і Джонсон пообіцяв наступного дня привести Нейрса ще до шостої години, а Чорний Том, до якого ми звернулися за порадою, пообіцяв підібрати нам чотирьох спритних матросів, ще й поручився, що вони будуть зовсім тверезі — про це ми вже й не мріяли…
Коли ми вийшли від Чорного Тома, на вулицях уже світилися ліхтарі: яскраві ланцюжки вогнів — чи то газових, а чи електричних — розбігалися під чорним склепінням ночі, а там, де хлюпали невидимі хвилі морської затоки, гойдалися сигнальні ліхтарі численних суден. З бухти здіймався в небо туман, а в наших ділових душах панувала холодна ясність. Ми мовчки розплатилися з візником і попрямували до ресторану «Пудель» повечеряти.
По дорозі я помітив розклеювача афіш, який саме ліпив до тимчасової огорожі об'яву. Це мене здивувало, бо час був уже пізній; я притримав Пінкертона, й ми стали чекати, поки об'ява буде приклеєна. Ось що ми прочитали:
«ДВІСТІ ДОЛАРІВ ВИНАГОРОДИ
членам
БРИГА «ЛЕТЮЧИЙ ШКВАЛ», ЩО ПОТЕРПІВ КАТАСТРОФУ,
якщо вони звернуться особисто або листом до контори Джеймса Пінкертона, квартал Монтана, до полудня завтрашнього вівторка 12 числа.
ДВІСТІ ДОЛАРІВ ВИНАГОРОДИ».
— Це ти придумав, Пінкертоне?! — вигукнув я.
— Так. І в друкарні не підвели. Молодці — не те що цей шахрай капітан. Та це ще не все, Лаудене. Головне ось що: ми знаємо, що один з матросів хворий, тому я дав розпорядження послати по примірнику цієї об'яви в усі лікарні, в усі аптеки і всім лікарям Сан-Франціско.
Завдяки своїм діловим зв'язкам Пінкертон, звісно, міг домовитися з власником друкарні про чималу скидку, та все одно я злякався можливих витрат.
— Долар туди, долар сюди — яке це має значення? Нам розраховуватись через три місяці, Лаудене.
І ми знову надовго замовкли. Навіть у «Пуделі» ми майже нічого не їли і не розмовляли. Тільки коли Пінкертон допив третій келих шампанського, він кашлянув і винувато глипнув на мене.
— Лаудене, — мовив він, — ти не хотів розмовляти зі мною на одну тему. Я не розпитуватиму тебе, лише скажи мені — ти вирішив змовчати не тому, що… — він затнувся, — не тому, що ти мною невдоволений? — закінчив він тремтячим голосом.
— Пінкертоне! — вигукнув я.
— Не перебивай, спочатку я скажу! Я високо ціную твою делікатність, хоч мені вона не притаманна; я розумію, що ти радше помреш, аніж викажеш своє невдоволення. Я вважав, що здатен домогтися більшого, та коли я впевнився, як важко роздобути гроші в цьому місті, коли я помітив, що навіть Дуглас Б. Лонгхерст — один із перших каліфорнійських поселенців, який п'ять годин поспіль відбивався на своєму полі, при березі бухти, від кількох бандитів, спасував перед ризикованою операцією — тоді я, повір, впав у відчай. І я, припускаю, наробив помилок, і тисячі людей домоглися б на моєму місці більшого… Але присягаюся — я зробив усе, що міг.
— Джіме, друзяко! — сказав я. — Чого б це я сумнівався в тобі?! Хіба ж я не знаю, що ти творив дива?! Весь день я захоплювався твоєю снагою й запалом. Що ж до цього…
— Лаудене, не треба, ні слова більше! Я не хочу… — схвильовано мовив Пінкертон.
— Правду кажучи, — перепинив я його, — мені не хочеться пояснювати тобі суть справи, бо мені соромно.
— Тобі соромно, Лаудене? І не думай про це, і не кажи такого навіть жартома! — обурено вигукнув Пінкертон.
— А хіба тобі не доводиться чинити так, що потім стає соромно? — спитав я.
— Ні, — спантеличено відповів він. — І з якої речі? Подеколи я жалкую, коли виходить зовсім не так, як гадав. Але не розумію, з якого дива я соромився б?
Кілька хвилин я мовчав, захоплений простодушністю свого друга, а потім зітхнув.
— Знаєш, Джіме, що мені найприкріше? Що я не дружко на твоєму весіллі…
— На моїм весіллі? — повторив він, і собі зітхнувши. — Яке там весілля! Я сьогодні ж скажу Меймі всю правду. Саме це й мучило мене весь день. Мені здається тепер, що я не мав права, ставши женихом, братися за таку ризиковану операцію.