Корабельна катастрофа
Шрифт:
Праворуч, десь за півмилі від нас, бовваніла наша шхуна, злегка погойдуючись на якорі. Попереду, теж приблизно на півмилі, над місциною, затуленою від наших поглядів чагарниками, метушилося птаство — отже, матроси й досі збирали, допавшись, яйця. І раптом просто перед собою, в неглибокій улоговині, ми помітили шлюпку, що лежала боком на піску.
Нейрс, пригнувшись, відступив у затінь.
— Що за чортовиння? — прошепотів він.
— Трент, — шепнув я у відповідь, і серце моє закалатало.
— А ми, йолопи, зійшли на берег без зброї! І все ж нам треба все розвідати, — рішуче сказав Нейрс.
Навіть у затінку його обличчя
— На випадок, коли мені забагнеться заграти пісеньку, — мовив він похмуро і, затисши свисток у зубах, вийшов на місячне світло. Я рушив слідом. Ми швидко попростували берегом, сторожко озираючись на всі боки. В чагарниках не шелеснув ані листочок. Коли ми наблизились до шлюпки, то зрозуміли — вона тут уже давно. То був звичайний вісімнадцятифутовий вельбот з веслами та кочетами. В ньому лежало кілька барилець, одне з них було відкрите, і з нього йшов нестерпний сморід. Оглянувши їх, ми виявили знайомі новозеландські клейма — то була така сама солонина, як та, що ми бачили на борту брига.
— Ну, оце і є четверта шлюпка, — сказав я. — Ось вам і відповідь на ваше запитання.
Нейрс лише гмукнув, а потім, схилившись над вельботом, умочив палець у воду на дні і лизнув його.
— Прісна, — зауважив він. — Отже, дощова.
— Вам це не подобається?
— Та ні…
— То що ж тоді вам не до душі? — вигукнув я.
— А ось що, містере Додд, перераховую чистою вашою мовою: вельбот, п'ять ясеневих весел і барильце зіпсутої солонини.
— Іншими словами, все?
— Розумієте, — зволив пояснити Нейрс, — четвертий човен взагалі мене не влаштовував, а отакий — тим паче. Я не хочу сказати що такі вельботи рідко трапляються в цих водах. Навпаки, вони є на всіх острівних торгових шхунах, бо на таких вельботах найлегше проходити смугу прибою. Але ж «Летючий шквал» — це трамп для далеких рейсів, він курсував між великими портами — Калькуттою, Рангуном, Фріско й Кантоном… Навіщо ж йому вельбот?
Ми розмовляли, зіпершись руками на планшир [89] човна. Капітан, стоячи ближче до носа, машинально грався кінцем фаліня [90] . Раптом він замовк і, піднісши кінець ближче до очей, почав уважно його розглядати.
89
Планшир (англ.) — закруглений брус, що проходить по верхньому краю борту шлюпки чи вельбота.
90
Фалінь (гол.) — линва, якою прив'язують шлюпку до пристані чи до борту судна.
— Щось не так? — запитав я.
— А знаєте, містере Додд, — мовив він голосом, що враз змінився, — цей фалінь був обрубаний. Матроси завжди обрізують кінці канатів ножем, але цей обрубаний одним ударом… Нашим матросам це знати не варто, — додав він. — Зараз я доведу його до ладу.
— І про що ж усе це, на вашу думку, свідчить?
— Усе це свідчить про одне й те ж. Це свідчить, що Трент брехав. Я певен, що справжня історія «Летючого шквалу» куди мальовничіша, ніж та, яку він оповів.
Через півгодини шлюпка була пришвартована до корми «Нори Крейн», і ми з Нейрсом мовчки пішли спати, вкрай збентежені нашими відкриттями.
РОЗДІЛ XIV
КАЮТА
Наступного дня, коли сонце ще не розігнало вранішнього туману, коли лагуна, острівці та лінія рифів ще тонули в свіжому світанковому серпанку, ми знову піднялись на палубу «Летючого шквалу» — Нейрс, я, Джонсон і двоє матросів; в руках у нас сяяли новенькі сокири, які мали зруйнувати важкий корпус брига. Здається, всі ми були збуджені: так глибоко вкорінився в людині інстинкт руйнування, такий привабливий для неї азарт ловитви. Адже ми мали всмак натішитись подвійною радістю — ламати іграшку і «шукати хусточку», знов переживаючи давно забуті захоплення власного дитинства. Іграшкою, яку ми мали розтрощити на тріски, був морський корабель, а скарб, який ми мали розшукати, був для мене величезним багатством.
На той час, коли підійшла шлюпка зі сніданком, палуба була змита, головний люк відчинений і талі приведені до ладу. Я вже настільки перейнявся недовір'ям до брига, що тепер, зазирнувши в люк, з невимовною полегкістю виявив: майже весь трюм був заповнений китайськими рогозяними лантухами — без сумніву, то був рис.
Хутко поснідавши, Джонсон з матросами заходився біля вантажу, а ми з Нейрсом, спочатку вибивши світловий люк та спорядивши до роботи вентилятора, почали обшукувати каюти.
Думаю, не варто докладно й по порядку описувати все, що зробили ми за цей перший день, так само як і за всі наступні. Інша річ, якби цю роботу виконував загін військових моряків на чолі з офіцерами, в супроводі досвідченого секретаря, що знає стенографію. А двоє звичайнісіньких людей, на кшталт нас з Нейрсом, що не звикли орудувати тяжкою сокирою, але весь час палають нетерпінням, пам'ятають потім лише кошмарне напруження, задуху, квапливість і розгубленість.
Піт градом котився з наших облич, щури розбігалися з-під ніг, оглушливо гуркотіли наші сокири — оце і все, що збереглося в моїй пам'яті. Я обмежусь лише оповіддю про суть наших відкрить, скорше в порядку їхньої важливості, а не в хронологічному; а втім, у цьому вони практично збіглися, і ми завершили пошуки в кают-компанії раніше, ніж могли з певністю визначити стан вантажу.
Ми почали з того, що викинули нагору й склали в купу біля штурвалу всю жалюгідну одіж та інші речі, які валялися долі, а також посуд, усіляку провізію та м'ясні консерви — все, що можна було винести з кают-компанії. Потім ми взялися за капітанську каюту. Ми поперетягали на ковдрах і поскладали на палубі книжки, інструменти, прилади та одяг, після чого Нейрс, ставши навкарачки, почав нишпорити під койкою. Чимало ящиків з манільськими сигарами винагородили його пошуки. Я тут же розкрив кілька з них, розпоров упаковку… Але марно — опію там не було. Решту я не розкривав.
— Ага, мабуть, я таки піймав пташку! — вигукнув Нейрс.
Я кинув все і підскочив до нього: він саме витягав з-під койки важку залізну скриню, прикуту до переділки ланцюгом, замкненим на висячий замок. Але, витягши її, Нейрс поглянув на скриню не захоплено, як я (мені аж дух забило), а з розгубленим, навіть простакуватим подивом…
— Клянусь богом, це воно! — вигукнув я, ладен потиснути руку своєму товаришеві. Проте Нейрс наче й не помітив моєї радості.
— Спочатку гляньмо, що в ній, — сухо мовив він.