Корабельна катастрофа
Шрифт:
— Шлюпка ввійшла в лагуну, сер! — вигукнув Мак, що виконував роль дозорця, поки вони працювали.
— Час іти на палубу, містере Годдедааль, — мовив Вікс.
Коли вони ступили на трап, канарка раптом дзвінко заспівала.
— Чи ти ба! — здивувався Картью. — Як же ми залишимо цю бідолашку на голодну смерть? Це пташка нещасного Годдедааля.
— То беріть її з собою! — сказав капітан. І вони піднялися на палубу.
За рифом погойдувалась тяжка туша сучасного військового корабля, який час від часу пінив воду гвинтом.
— Ще одне, — згадав Вікс, озирнувши палубу. — Маку, ти бував у китайських портах? Гаразд, так і казатимеш. А всіх інших я в Гонконзі на берег не відпускав, боячись, що ви дезертируєте. Отож ви й лишилися на борту. Так вам легше буде брехати.
Шлюпка підійшла вже зовсім близько. На кермі сидів молодий офіцер, тільки один, і не з високих, бо матроси на веслах весь час перемовлялися.
— Слава богу, вони послали вчорашнього гардемарина! — вигукнув Вікс. — А ти, Гарді, геть на ніс! І щоб жодного матроса у мене на юті!
Цей наказ збадьорив усіх, як холодний душ. Шлюпка вправно причалила під борт, і офіцер-молодик піднявся на палубу, де його поштиво привітав Вікс.
— Ви капітан цього судна? — спитав офіцер.
— Так, сер, — відповів Вікс. — Моє прізвище Трент, а це бриг «Летючий шквал» із Гулля.
— У вас щось трапилось? — спитав офіцер.
— Будь ласка, пройдіть на ют, і я вам усе розповім, — запросив Вікс.
— Капітане, та вас же лихоманить! — вигукнув офіцер.
— Будь-хто на моєму місці не витримав би, — відповів Вікс і почав сповідати про зіпсовану воду, тривалий штиль, несподіваний шквал, матросів, що потонули. Він розповідав дуже жваво й збуджено, як людина, що із зашморгом на шиї благає прощення. Я чув цю історію з тих самих вуст у шинку в Сан-Франціско, і навіть тоді манера оповіді здалася мені підозрілою. Проте офіцер не відзначався спостережливістю.
— Наш капітан дуже поспішає, — сказав він, вислухавши Вікса, — однак я дістав інструкції допомогти вам, а якщо потрібно більше матросів, то викликати ще одну шлюпку. Чим можу вам зарадити?
— Ну, ми вас не затримаємо, — весело відповів Вікс. — Ми вже все спакували — і скриньки, і хронометр, і документи, і все інше.
— Невже ви залишаєте свій бриг? — здивовано спитав офіцер. — Як на мене, його зовсім не важко зняти з обмілини. Ми вам допоможемо.
— Зняти ми, звісно, знімемо, але чи втримаємо бриг на воді? Ось питання… В носовій частині великий пролом, — відповів Вікс.
Офіцер-молодик почервонів по самі вуха. Він подумав: усі зрозуміли, що він недосвідчений моряк, — і побоявся ще раз пошитися в дурні. Йому й на думку не спало, що капітан обманює його. Раз капітан вирішив покинути бриг — у нього є для цього серйозні підстави.
— Гаразд! — сказав офіцер. — Накажіть вашим матросам вантажити речі в шлюпку.
— Містере Годдедааль,
Четверо його товаришів чекали наслідків переговорів як на голках. Коли вони почули жадані слова, їм здалося, що серед ночі засяяло сонце. Гедлен нестримно розридався, і поки він крутив корбу, опускаючи в шлюпку вантаж, сльози душили його. Та все пішло на лад, і незабаром скриньки, клунки та потерпілі були в шлюпці. Матроси відштовхнули шлюпку від борту «Летючого шквалу», і за хвилину вона вийшла з довгої тіні покинутого судна, прямуючи до виходу з лагуни.
Поки що все йшло якнайкраще. Офіцер не виявив, що бриг майже непошкоджений; з кожною хвилиною відстань між потерпілими та неспростовними свідченнями злочину збільшувалась. Вони щасливі, вони врятовані! Але, з іншого боку, вони з кожною хвилиною наближалися до військового корабля, який міг стати для них в'язницею і навіть двоколкою ката, що везе їх на страту. Адже вони ще не знали, ні звідки вийшов цей корабель, ані куди він тримає курс, і невідомість давила на їхні серця тяжким каменем.
Вікс перший наважився спитати про це. Картью здалося, що голос капітана долинув до нього здалека, та водночас кожне слово вгвинчувалося в нього, наче куля.
— Як, ви сказали, зветься ваш корабель? — спитав Вікс.
— «Буря». А хіба ви не знаєте? — здивувався офіцер.
«Хіба ви не знаєте?..» Що це означає? Можливо, нічого важливого, а можливо, корабель і бриг зустрічалися?
Прикликавши по поміч всю свою мужність, Вікс поставив ще одне запитання:
— Куди ви прямуєте?
— Нам треба оглянути всі оці жалюгідні острівці, — відповів офіцер, — а потім підемо в Сан-Франціско.
— То ви йдете з Китаю, як і ми? — провадив Вікс.
— З Гонконга, — відповів офіцер, спльовуючи за борт.
«З Гонконга»… Отже, вони приречені: щойно їх доправлять на корабель — відразу арештують; бриг оглянуть, знайдуть плями крові, можливо, лагуну протралять, і тіла вбитих засвідчать страшний злочин.
Картью нестерпно поривало скочити на ноги, закричати й стрибнути за борт. Прикидатися далі здавалось непотрібним, а зволікати — безглуздим: лишалось хіба що кількасот секунд болісної непевності, а там — заслужена ганьба і неминуча смерть…
Але й тепер непогамовний Вікс не здався. На його обличчі заграв кожен м'яз, голос змінився до невпізнанності; здавалося, навіть зовсім не спостережливий та нерозумний чоловік і той помітив би ці красномовні свідчення непевності й страху. Проте Вікс розпитував далі, щоб вивідати свою долю.
— Гарне місто Гонконг, еге ж? — зауважив він.
— Не скажу напевно, — відповів офіцер, — ми були там лише півтора дні. Зайшли по інструкції, і нас відразу послали сюди. Ще ні разу не був у такому жахливому рейсі! — І він продовжував описувати рейс «Бурі», гірко нарікаючи на нещасливу долю корабля.