Корида

Тесленко Александр Константинович

чужого й рідного,

як спогад,

як сльоза

далекого юначого зізнання,

що відцвіла,

що розлилась

і переповнила собою пустку,

бездонну пустку Всесвіту,

де ми шукаємо себе

і материнський голос…

Коли

ми розмовляли останній раз по відеотелефону, мама нагадала мені, щоб я не забував щодня голитися, щоб не заростав, як первісна людина, щоб стежив за собою…

Зворушливо…

Ірен, Олекса і Тадей вже котру годину не виходили з блакитної зали, де стояв електророяль і було інканське радо.

Співали…

— Сумуєте за Землею? — запитав Клавір, зайшовши до блакитної зали і пильно вдивляючись чорними вічками своїх телекаріусів.

— Чому? Ні… — озвалася Ірен. — Хоча…

— Так, в цьому немає нічого дивного. Можете не виправдовуватись, — промовив Клавір. — Заспівайте ще. Я вам щиро бажаю якомога довше залишатися такими… людьми… Заспівайте ще…

— Давай Олексину! — мовила Ірен. — Ми її давно не співали.

Тадей змахнув рукою:

— Починаємо!

Зойкнув електророяль, розсипало перебори інканське радо.

Туман колись розвіється,

Берези сонцем вмиються.

Та мов прощальний плач -

Пробач… Пробач… Пробач…

Не я тумани висушу,

Не я колиску витешу

Для дітлахів твоїх.

Не я вночі блукатиму.

Не я тебе шукатиму.

І чутиму твій плач

Не я… Пробач… Пробач…

— Ви справжні артисти, — мовив Клавір. — Ви відчуваєте музику, відчуваєте слова… Дозвольте, я також спробую… Хочу засвідчити, що я недаремно називаюся роботом гуманітарного профілю… Я теж інколи пишу вірші і музику… Ось послухайте… Клавір узяв до рук радо, спробував струни…

А він безкрайній.

І безсонний.

І бездонний.

А він не знає ні початку ні кінця.

Ми в нім шукаємо рятунку і притулку.

Води шукаємо в цеберці, що без дна.

Шукаєм, як приймач радіохвилю.

Шукаєм і не можемо знайти.

Блукаємо примарами в ефірі.

Мовчить ефір.

І мозок наш мовчить.

Лише вогонь збагнув безмірність міри.

Він безконечно добрий,

Безконечно злий…

“Я дев’яносто сім років

працюю на “Кориді”. Чимало людей пройшло переді мною за ці роки, і зовсім юних і цілком дорослих. Але таких, як оце зараз, я бачу вперше. Не знаю, чи вийдуть із них справжні космодослідники. А втім… Якби кілька років тому серед моїх учнів з’явилась ось така Гванца… На що вона сподівається? Я навіть не висварив її, не намагався повчати. Мабуть, це було б зайвим. Вона сама щось зрозуміє тут на “Кориді”. Повинна зрозуміти. Зрозуміти те, що приходить лише в глибинах космосу. Ми летимо вже сім місяців… А що повинен зрозуміти я? Що мене мучить? В глибинах космосу…”

Заняття перервав схвильований голос Клавіра з динаміка системи зв’язку:

— Гванца народжує!

Цих слів давно чекали. І все-таки вони прозвучали несподівано. Друзі дуже хвилювалися. А Антуан останніми днями просто не знаходив собі місця.

— Гванца народжує в медчастині!

“Нарешті. Нарешті все скінчиться, — думав Антуан, біжучи коридором до блоку медичного обслуговування. — Невже скінчиться? Почнеться! — і нервово засміявся. — Почнеться! Дитина! Моя дитина… Можна збожеволіти… Хіба ж я думав, що так буде… Той вечір… Осінній сквер… Хлопчик чи дівчинка?”

— Хлопчик, — спокійно сказав Клавір, коли Антуан забіг до маніпуляційної кімнати.

Ультрамариновий пуп’янок лежав на білій пелюшці просто серед широкого тапчана, а Гванца тихо стогнала і сміялася під цупким, аж ніби не матерчатим, білим простиралом на маніпуляційному столі.

— У нас хлопчик… Син… — прошепотіла вона. — Все буде гаразд. Ось побачиш…

В її голосі було стільки прихованої радості, віри й таїни, що Антуан до болю гостро, до щасливого щему у грудях відчув — усе буде гаразд! Гордість виповнювала його. Так ще ні в кого не було. Народжувались діти на орбітонах, на борту рейсових машин, але щоб жінка, яка хоче стати косморозвідницею… “А вона стане розвідницею. Вона вперта. Вона сильна. Мужня. Красива Гванца. Бідна Гванца. Я був жорстокий. Вона страждала через мою байдужість… Що ж ми робитимемо тепер з дитиною? Що ми всі робитимемо? Дівчисько…”

Антуан заплакав.

“Вона сильна… Вона вперта… Вона все зробить, як задумала… Все буде гаразд…”

— Не плач, Антуане.

Мадлен ішла коридором до своєї кімнати. З помешкання Гванци долинали голоси. Дитяче уакання… Мадлен раптом захотіла зайти туди, вже й ступила крок, але щось її стримало. Зайшла до своєї кімнати і лягла на тапчан.

Той дитячий голос, такий ніби недоречний на кораблі, розчулював її.

Набрала номер Фреда.

— Що сталося, Мадлен?

— Гадаєш, що розмовляти треба лише тоді, коли щось станеться?

Фред похмуро дивився на неї з екрана.

— Що ти зараз робиш, Фреде?

— Читаю “Основи космічної навігації”. А чому ти запитуєш?

— Просто… Аби щось запитати… Я втомилася… А ти?

— І я втомився… Але що з того?

— Нічого, Фреде… Ти пам’ятаєш, як ми колись… Ти хоч інколи згадуєш, Фреде, як ми…

— Мадлен, не треба про це… Ти сама знаєш, що не треба. Ми мусимо стати іншими. Ми мусимо багато про що забути.

— Забути нашу юність, і нашу дружбу, і наші… Фреде, це неможливо!