Корида

Тесленко Александр Константинович

— Мамо, ввімкніть інформатор, — попросив тихо. — Хай зараз усе буде, як було колись.

Мати підійшла і натиснула жовту клавішу. Раніше, коли син був малим, вона завжди будила його, вмикаючи телеінформатор на всю потужність.

— Хочеш послухати ранкову казочку? — всміхнулася.

На екрані з’явився чорний мальований кіт. Він читав книжку:

— Камінь перетворюється на пісок. Пісок поростає травою. Трава береться колючками. Колючки виповнюються отрутою. Але великий Дюла дивиться на те все і сміється… — Кіт старечою лапою тримав пожовклі аркуші старої книги,

щоб вітер не перегорнув. Його дбайливо доглянута шерсть іскрилась під золотавими променями сонця. Ворушив сивими вусами. — Отрута буде йому найкращими ліками. Пісок він перетворить на камінь. І ніхто ніколи не переможе великого Дюлу ні розумом, ні силою, бо гриби стануть схожими на каміння, але великий Дюла не сплутає їх з камінням, бо вони ростуть лише на його плантаціях. Птахи стануть схожими один на одного, та великий Дюла не сплутає їх, бо розселить в окремих палацах. Хижі звірі будуть йому вірними друзями, бо великий Дюла годуватиме їх…

Кіт на екрані заплакав, покотилися намальовані сльози.

— Мій прадід написав цю книгу.

— Твої пращури були мудрими, Кацію, — кахикнув пес, що сидів на ослоні під каштаном.

— Мамо, зробіть голосніше, — попросив Іван Чапол, зацікавлено, як у дитинстві, дивлячись на екран.

— Понавидумляють, — махнула рукою мати. — Було б кому дивитися.

Над екраном телеінформатора висів великий кольоровий портрет усміхненого молодого чоловіка в ультрамариновому блискучому комбінезоні космодослідника.

— Твій батько теж казки любив, — сумно мовила мати. Зітхнула й додала наче сама до себе: — Це добре, синку, що я колись умовила тебе до університету вступати. Ти ж був ватявся — хочу, як батько, і все…

— Дідусю, я мушку спіймав! — закричало кошеня на екрані.

— Дай-но гляну. Що це за нова конструкція? — Кіт надів окуляри, почав уважно роздивлятись. — Е-е-е, та невже!? Оптика не наша. Неземна оптика, — здивовано прицмокнув, розглядаючи великі фасеткові очі мухи. — І розпізнавальних знаків ніяких, — не довго думаючи, вдарив лапою, муха хрумкнула, в ній заіскрило, виступила крапля мастила.

— Ой, мушку поламав, — заплакало кошеня.

— Так треба, Анетику, не плач. Це може бути погана муха.

— Ти добре батька й не пам’ятаєш, — зітхнула мати. — Як полетів він тоді на Центурію… Казав, на два місяці, а вийшло…

Мати підвелась, почала знову поратись біля столу. Відставила подалі велику бляшанку з кавою.

— Даремно, синку, каву привіз. Я після неї не сплю.

— Це кава без кофеїну, мамо, — тихо сказав Чапол. Мати взяла торбинку з зерном і вийшла з хати.

— Ціп-ціп-ціп… — чулося знадвору.

Потім Чапол бачив крізь вікно, що мати щось каже, нахилившись до кози.

А на екрані інформатора з’явився хлопчик, котрого кіт називав Чебриком.

— Кацію, я давно хотів тобі сказати… — раптом зашепотів схвильовано Чебрик. — Ти, може, й не повіриш… але я… я вмію літати. Чуєш?

— Чую, — мовив кіт і загадково всміхнувся.

— Ти не віриш мені, Кацію. Я так і знав, що ніхто не повірить. Батько подумав, що я без дозволу дістав антигравітон нової конструкції. Всі думають, що чудес не

бував.

— А їх і справді не буває, Чебрику, — мовив кіт.

— Але ж я літаю, Кацію! Літаю! Хочеш, покажу?

— Зараз не треба. Зараз сонце, спека і в небі не повернешся, — кіт підняв погляд і дивився на триангуляри високо в небі, на хмарки дрібних антигравітонів. — Ми з тобою політаємо десь під вечір.

— Ти сказав — політаємо? — скрикнув Чебрик, — Ти теж можеш літати?

— Можу. І мій дід з прадідам уміли.

Мати повернулася до хати. Поставила на стіл банку свіжого молока.

— То розкажи мені, синку, про себе, про свою роботу. Бо вчора серед ночі прилетів, а завтра, може, й полетиш. І не побалакаємо.

— Я побуду тиждень, мамо.

— Ти завжди так кажеш, — похитала головою. — Щоб загодя мене не засмучувати.

А на екрані схвильований Чебрик злякано шепотів:

— А ти не знаєш, як це нам вдається… літати? Мене мучить, що це вміння може так же несподівано зникнути, як і прийшло.

— А мене це не мучить, — усміхнувся Кацій. — Треба частіше літати, тоді приходить пеьність.

— То розкажи мені, синку, як ти там. Де ви живете?

— Де живемо? — перепитав. — Поки що в самохідних поліорбітальних. А як почнемо синтез метакаскаду, тоді перейдемо в житлові комплекси на одній з планет, мабуть, на Інкані… Використовуємо для метакаскадного синтезу малі планети, астероїди…

— Далеко ти від мене, синку.

— Далеко, мамо. Чотириста мільйонів кілометрів від Сонця.

— Це ж у вас там холодно, сину?

— Зараз холодно, але потім будуть у нас штучні сонця, мамо. Все у нас буде.

На екрані Чебрик допитувався в Кація:

— Чому тебе не дивує, що вмієш літати? Чому?

— Тебе ж не дивує, що вмієш ходити?

— Але ж ти сам знаєш, що ми ходимо за рахунок ритмічного, регульованого корою мозку скорочення актино-міозинового комплексу з участю фактора Марша та іонів Са++ при…

— Облиш, — перебив його кіт. — Я це знав раніше від тебе. Це все слова. Я тобі можу сказати, що кожна жива істота генерує квазірезистивне поле, взаємодія якого з полем первинного синтезу дає вектор сили, спрямований від квазіполюса ендоінтерференції до квазіполюса екзоінтерференції.

— Кацію! — вражено скрикнув Чебрик. — Чи сказав просто так, чи справді знаєш про все це?

— Я нічого не кажу просто так. Ще мій прадід написав про це в книжці. Але до чого тут квазірезистивне? Просто смієш літати, і все.

— Що ти, Кацію! Мені зразу стало все зрозуміло, і я заспокоївся.

Кіт тихо засміявся:

— Всьому даємо назви. Ніби це так важливо.

— Одружитися ще не надумав? — сумно всміхнулася мати.

— Ще не час… Ось кінчимо синтез сто сорок другого зоряного… Тоді й думатиму… І вас тоді, мамо, заберу до себе.

— Поле первинного синтезу — це поле, в якому я народився? — запитав Чебрик.

— Так, сукупність усіх полів, що були причетні до твоєї появи на світ.

— Але ж, Кацію, чому тоді не кожен може літати? Адже ти кажеш, що будь-яка жива істота генерує оте квазірезистивне… І в усіх є поле первинного синтезу.