Корида
Шрифт:
— Трохи, — мовив Василь і спробував усміхнутися. — Діти сплять?
— Сплять… — дружина поправила рукою пасмо волосся, що впало на очі, і подивилась праворуч на стіну, за якою спали діти. — Складна була операція?
— Дуже… — мовив Василь і раптом почув голосне жаб’яче кумкання. — Де це? — запитав.
— Що!?
— Кумкають?..
— Я нічого не чую…
— Як ти можеш не чути? Так голосно… І десь дуже близько…
Василь завмер, прислухався, потім порачкував до дивана. Понишпорив рукою під ним і за мить витягнув на світло велику зелену жабу.
Дружина зойкнула.
— Ти
— Бо скрекочуть?.. — запитала дружина.
— Еге ж, саме тому… — і погладив жабу.
І нараз відчув сильний біль у серці. Водночас його здивувало все — і голосне кумкання, що не вщухало під диваном, і холодне тільце жаби, аж морозяні зашпори заходили, і маска відрази на обличчі дружини, і портфель, недбало кинутий на підлогу…
І раптом він усвідомив, що спить, а все це йому сниться…
Сниться. Авжеж…
І, усвідомивши це, захотів крикнути щось, аби швидше прокинутись, але хтось ніби забрав голос. Намагався розплющити очі, проте важкі повіки не слухалися його. Нарешті це йому вдалося.
Очі засліпило яскраве сонячне проміння, воно лилось у велике вікно, виповнюючи всю кімнату світлом і теплом. Василь Серпан обдивився довкола. Він лежав у ліжку у себе вдома. Поруч — дружина, вона вже не спала, лежала з розплющеними очима непорушно, втупившись в одну точку поперед себе, аж йому стало страшно, моторошно від її закам’янілості. І він тихо спитав:
— Маріє… Ти не спиш?
— Не сплю… — відповіла ледь чутно.
— Про щось думаєш?
— Думаю… — і раптом усміхнулася, повернулась до нього обличчям.
— Про що?
— Про все… І ні про що… Ти вчора прийшов такий зморений.
— Так… Ледве долетів… Добре, що ти кватирку лишила відчиненою.
— Яку кватирку?
— Снилося… Ніби я летів додому з останніх сил… Все боявся загубити портфель… Було важко дихати і боліло серце… І зараз трохи болить… Влетів у нашу кватирку і впав просто посеред кімнати… Ось тут, — показав поглядом.
— Не бережеш ти себе. Він кволо махнув рукою.
— Світячії іншим, згораєш сам, як казалн древні…
— Все гаразд?
— На операції? Так… Здається… Я погано пам’ятаю, — винувато усміхнувся. — Я вчора справді перевтомився. Але якби вчора була якась несподіванка, то запам’ятав би…
— Ох, Василю…
— Не треба, Марійко, я все розумію, але ж… Серпан рвучко підвівся і сів у ліжку:
— Сьогодні субота? Чи я помиляюсь? — мовив удавано весело.
За стіною в сусідній кімнаті хрипко озвався радіоприймач позивними суботньої розважальної програми. То вже прокинувся син. Невдовзі почувся нестримний сміх молодшої дочки. Діти завовтузилися, защебетали.
Василь підвівся і, зімітувавпщ ранкову гімнастику, накинув на себе рябу сорочку, надів сині шорти.
Пригадував, як уві сні їхав у переповненому вагоні метро, як те дівчисько у синьому светрику викинуло
“Серце і зараз болить. І так важко дихалось у сні. І видіння були такі яскраві. Аж не віриться, що то лише снилося… Страшно… Я часто не можу відрізнити снів від реальності… Це, мабуть, перевтома. Так, я перевтомився. Але що зробиш? Вчора операція тривала вісім годин… Світячи іншим, згораєш сам…”
— Там учора якась пошта була у скриньці. Я не змогла взяти — десь загубила ключа.
Серпан нічого не відповів, мовчки пішов до поштових скриньок на першому поверсі. “Вечірка” і лист.
— Від кого це? — спитала дружина, хлюпаючись у ванній. Вмивалася.
— Від Марусини.
— Що пише?
— Пише… — поволі розкривав конверт, намагаючись затамувати біль у серці. — Пише… “Здрастуйте, Васю, Маріє! У мене все добре. А як там ви, не пишете, не з’являєтесь. Купила собі недавно двох козенят, хай ростуть, веселіше буде. Часто згадую Андрійка, як він з каченятами бавився. Приїхали б хоч на день-другий. Це вже три роки я його не бачила. Вже він великий, школяр. Як там меншенька, Ксеня? Хотіла сама приїхати, та немає на кого все залишити, а ще ж і козенята. І хата трохи протікає, поїду — а тут поллє дощ. І сливи рясні цього року, і вишні були гарні — відійшли. А так у мене в основному все без змін. Може, приїхали б? Цілую, Маруся”.
Дружина втиралася пухнастим, у зелену смужку рушником, і Василь знав, що вона зараз скаже, принаймні знав, про що вона зараз думає. І він якось несподівано для самого себе мовив:
— Може, я з’їздив би сьогодні з Андрійком? Завтра неділя і в мене немає чергування…
Дружина зворушено глянула на нього:
— Справді, це було б дуже добре… Ти ж сам розумієш, як їй одній важко і сумно…
Маруся — дочка покійної тітки Ганни, Маріїної тітки. Жила вона по смерті матері сама. Якось не знайшлося їй пари замолоду, хворіла дуже по війні, а роки йдуть. Батько з війни не повернувся. Брат — на комсомольській будові, зрідка пише, і кожного разу інша адреса, вже одружився там, сина має.
— То я збиратиму Андрія?
— Це йому така радість буде. Тоді про каченят він з півроку згадував.
Якась невидима рука ґвалтовно вхопила за серце. Аж очі заплющив від несподіваної млості, що розливалася тілом.
— Треба відпочити, розвіятись. Допоможу щось Марусині. Хата он, пише, протікає… Трохи відійду від учорашнього. Вісім годин біля операційного столу… Хлопчикові одинадцять років, трохи старший за нашого Андрійка…
— Не розказуй про це… Хворі діти, операції… Це жахливо… Я не змогла б бути хірургом.
З сусідньої кімнати вибігла п’ятирічна Ксеня в блакитній нічній льолі:
— Мамо! Тату! Андрій мене скубнув!
З дитячої кімнати линула голосна музика і сміх сина:
— Ябеда! Ябеда! Я ж просто грався!
“Може, подзвонити в клініку? Як там той хлопчина? Але ні… Я зробив усе, що міг. Не треба думати про роботу. Класична коартація аорти. Все пройшло нормально. Скоро відпустка. Поїдемо до моря чи підемо в гори. Перестану курити…”
— Оце з самого ранку… — докірливо мовила дружина і витягла в нього з рота сигарету.