Короп по-чорнобильськи
Шрифт:
Коротенька історія з того часу, записана нині популярним російським гумористом Леонідом Французовим.
Комітет драматургів зібрався на звітно-виборну конференцію. Висувають кандидатів у члени бюро. Себто, керівництво організації. Хтось із залу вигукує:
– Я пропоную Ленську! Запишіть до списку Ленську!
Такий собі Зілов, що заробляв на рецензіях і анонсах фільмів, голосно перепитує:
– А хто така Ленська?
Матвій Грін сплескує руками:
– Як!? Ви не знаєте, хто така Ленська? Всі знають, хто така Ленська. Це ж її брата застрелив Євгеній Онєгін.
Важко
Розповідають, що Шолом-Алейхем узяв собі за дружину дівчину з міста Хелма. Таку собі Годл, дочку Елімелеха. Він, звичайно, знав про особливості інтелекту тамтешніх мешканців, але що вдієш, як від кохання навіть письменники втрачають гостроту зору.
Одного дня Шолом-Алейхем мав кудись поїхати у справах. Тому суворо попередив молоду дружину, аби у його відсутність не здумала прибирати в його кабінеті, а особливо - на робочому столі.
Вертається письменник додому, заходить до кабінету і ледь не втрачає свідомість: на столі замість закінченого напередодні рукопису книги лежить стос чистого паперу. Він зривається на крик:
– Що ти наробила! Я ж тобі сказав нічого не чіпати!
– Ти що, за дурну мене тримаєш?
– обурилася дружина.
– Я жодного чистого листочка не чіпала. Викинула тільки пописані - бо нащо вже вони тобі?
І ще про дружину Шолом-Алейхема. Якось він надовго поїхав у справах до Санкт-Петербургу. На додачу, на зворотному шляху мав ще завернути до Вільна. Склалося так, що в останню хвилину маршрут довелося змінити: відпала потреба у вояжі до литовської столиці. Тому перед поверненням до Дубна, де тоді жило подружжя, письменник дав телеграму. Телеграфні повідомлення у російській імперії, природно, приймались і передавалися «на великом и могучем», з яким у Шолом-Алейхема на той час були проблеми. Відтак звістка, що глава сімейства їде додому навпрошки, нікуди не завертаючи, в оригіналі виглядала так: «Еду ровно домой. Встречай на вокзале детьми».
Дружина зустрічала. На вокзалі. З дітьми. Пізно ввечері, до речі. Але… не в Дубно, а в Рівному. З одного боку - це не так уже й далеко, а з іншого - не так уже й близько. А головне - візник за дезінформацію здер подвійну оплату.
Вражений Шолом-Алейхем вичитував своїй дружині:
– Ну, ти подумала б своєю головою: якого дідька мені їхати до Рівного, коли у мене там немає ніяких справ?
Відповідь Годл Елімелехівни була вражаюче філософська:
– А я знаю? З тебе станеться…
В останні роки свого життя Шолом-Алейхем з гумором згадував історію зі своїм першим романом. Натхненний біблейською «Піснею пісень» царя Соломона, молодий Шолом Менахемович Рабинович вирішив, що цей твір буде по-перше - великий, а по-друге - виключно алегоричний.
Коли титанічна робота була завершена, молодий автор вирішив ознайомити з нею самого Менделе Мойхера-Сфорема, живого класика єврейської літератури на їдиш. «Дідуньо», як ніжно
Треба віддати належне легендарному бердичівському самітнику. Дідуньо витримав аж шість годин цієї какофонії. Потім, дочекавшись паузи, ніжно взяв молодого письменника за руку і лагідно сказав:
– Шльомо, послухайте, я вимушений вас перервати. Як ви вважаєте, у вас на кухні вже готують обід?
Засоромлений господар ляпнув себе по лобі:
– Напевне, так! Вибачайте, я ж забув, що ви навіть не снідали. Зараз я скажу аби вам терміново принесли що-небудь перекусити, доки буде готове гаряче.
– Гаряче? Перекусити? Боже сохрани! Я тільки хотів би знати, чи вже розпалили плиту.
– Плиту? Напевне ж розпалили.
– Ну, якщо розпалили, то зробіть мені ласку: киньте оцю вашу писанину у вогонь - і то негайно. Бо по-перше алегорія - це не ваш жанр, а по-друге… це нікуди не годиться.
І він повторив:
– Нікуди!
Ставлення до смерті у євреїв, а особливо - у освічених євреїв, своєрідне. І немає, либонь, аналогів серед інших народів Європи. Напевне, причиною тут їхня історія, встелена кістками предків - від часів прадавніх і до найновітніших. Інші б вдарились або в чорну містику, або ж у ще чорнішу п’янь. А от народ Ізраїлів розглядає цю трагічну проблему і досить іронічному ракурсі.
Жартувати з власної смерті - то, погодьтеся, вдається не кожному. Останніми словами Шолом-Алейхема, котрий помирав від діабету, було:
– Нормальний єврейський письменник повинен сконати від голоду. А я помираю від спраги…
А коли розкрили і прочитали заповіт письменника, то знайшли там наполегливу вимогу приблизно такого змісту: щороку в день його смерті найближчі родичі мають читати над могилою поминальну молитву. Але якщо у них немає бажання це робити, то необов’язково вибиратися на кладовище. Достатньо сісти за столом і в теплій компанії або почитати щось із його веселих оповідань, або просто пригадати всі ті кумедні випадки, які з ним траплялися. Закінчувалося це прохання наступною фразою: «І взагалі - нехай ім’я моє краще буде пом’януте зі сміхом, аніж не пом’януте зовсім».
У довоєнному Львові особливо уїдливим стилем спілкування відзначався поет, перекладач і журналіст у одній особі Артур Зісман, котрий увійшов до історії під своїм псевдонімом Бруно Ясенський.
Львівська критика не поминала “незлим тихим словом” жодної публікації Зісмана-Ясенського - чи то йшлося про вірші, чи то про публіцистику і навіть переклади. Особливо відзначалася газета “Львівський кур’єр”. І от одного дня шеф-редактор цього видання одержав наступну телеграму від Бруно, котрий Артур: