Коштовний камінь

Гуляшки Андрей

IV

Настала пора літніх канікул, і тому в ці дні обидва перони кишіли людьми, особливо ввечері, коли з станції відходило кілька поїздів у різні сторони: одні — до Чорного моря, інші — на південь.

Завбачливий Вилю Власев доручив завгоспу забезпечити бригаду квитками та плацкартами і зараз спокійно курив цигарку перед вагоном і зневажливо посміхався, спостерігаючи метушню пасажирів, які марно шукали вільних місць.

На букву «К» в його блокноті було записано: «Квитки з плацкартами». Ці слова були

обведені червоними рисками і підкреслені. Нижче йшов довгий стовпчик дат, і проти кожної з них була зелена помітка. (Вилю Власев писав зеленим чорнилом).

Пригадавши, що напроти сьогоднішньої дати ще немає помітки, він здригнувся від почуття провини і зразу ж сунув руку за блокнотом, але подумав і вирішив зачекати: нехай тоді, як рушить поїзд. Звідки знати, що в останню хвилину не трапиться щось непередбачене і поїздка або зовсім не відбудеться, або її доведеться відкласти на другий день. Спаде на думку інженеру Спиридонову нова ідея, — от і все! Треба буде викреслити написане, бо ж гумка протирає і псує папір. А він згодний краще протерти новий ластиковий костюм, аніж зіпсувати хоча б один аркушик свого блокнота.

Вилю Власев не мав ні жінки, ні просто приятеля, ні щирого друга — тільки блокнот. З ним він розмовляв, радився, лише йому довіряв свої думки й почуття і, позбувшись блокнота-щоденника, почував би себе таким безпорадним, наче короткозорий без окулярів.

Зараз керівник-бригадир стояв біля вагона, трохи в стороні від групи геологів, намагаючись думати про роботу, яку мають вони виконати, але не знати чому прислухався до розмов, сміху і почував в душі незрозумілу тугу. Цього почуття самотності, що закрадається в свідомість перед далекою дорогою, він досі не знав.

Власев стояв один і курив, думаючи про свій блокнот-щоденник, а його товариші розмовляли з жінками, подругами, сперечались і жартували між собою. У ці останні хвилини перед від'їздом до нього, керівника групи, навіть ніхто не заговорив, він стовбичив на пероні сам, як іноземець, як чужий усім, що не має кому сказати «до побачення», не маючи нікого, хто б побажав йому щасливої дороги, — все це його гнітило, засмучувало, сповнювало серце заздрістю.

Так він стояв біля вагона, коли раптом, глянувши на циферблат вокзального годинника, помітив, що до відправки поїзда лишилось десять хвилин. Збентежений власною сентиментальністю, він зсунув на потилицю крислатий капелюх і почав лічити своїх підлеглих: не було тільки Андрія.

Досі цей хлопець завжди одним з перших прибував на вокзал. Що це перешкодило йому прийти вчасно? Може, він злякався зробленої дурниці і не сміє показатись на очі колегам? Як же бригада вирушить без нього? Хто буде виконувати його роботу? Адже він найспритніший верхолаз, скоріше за всіх збирає проби? «Мабуть, я переборщив, був надто суворим», подумав Вилю Власев і від думки, що він муситиме викреслити його ім'я у своєму блокноті, посилати телеграму Спиридонову про необхідність взяти на роботу ще одну людину і відводити

для неї додаткове місце в блокноті, — відчув, що йому на чолі аж холодний піт виступив.

Перед очима Власева промайнуло вродливе обличчя Папазова. Недбало перекинувши на плече плащ, парторг весело розмовляв з молодою жінкою, що тримала в руці кілька гладіолусів, обгорнутих прозорим папером. Це була висока смуглява жінка з яскраво нафарбованими повними губами; волосся солом'яного кольору спадало їй на похилі плечі.

При інших обставинах Вилю Власев ніколи б не насмілився заговорити з Папазовим у присутності такої жінки (цей тип жінок його лякав), але зараз він взяв його за лікоть, злегка притягнув до себе і стривоженим тоном спитав:

— Де Андрій? Знаєте, що його нема?

Павел Папазов, насупившись, знизав плечима, але тут же опанував себе і вимушено засміявся.

— Познайомся з нашим шефом, — сказав він до своєї супутниці. — Він неабиякий хімік.

— О, дуже приємно! — простягла руку жінка. — Я вас уже знаю, Павел часто розповідав мені про вас.

Вилю Власеву здалося, що вона занадто довго затримала його руку в своїй. Через це, а також від свідомості, що до від'їзду лишились лічені хвилини, він знову облився потом.

— Де цей чоловік, і що за химерні витівки він вигадує! — зітхнув він.

— Смарагдові вигадки, — усміхнувся Папазов. — Юнацькі примхи!

Він запалив цигарку, відкинув сірника і знову повернув лице до жінки. Він ніби хотів сказати розхвильованому чоловіку: «Адже бачиш, що заважаєш мені, чому б тобі не піти до біса!»

Вилю Власев винувато всміхнувся, навіть забувши попрощатися з смуглявою жінкою, що була така уважна й привітна до нього. Він досі відчував дотик її холодних пальців до своєї вологої долоні.

«Ат, хай буде, що буде!» подумав він і вирішив зайти в купе. В ньому ще жевріла надія: от він сяде, повернеться спиною до вікна і, коли вже всі зайдуть у вагон, виявиться, що цей негідник Андрій теж тут.

Як тільки Власев взявся за ручку дверей, до нього підбігла збентежена Олена Рашеєва, лаборантка бригади.

— Товаришу Власев! — задихавшись, зупинила вона його. — Нема товариша Андрєєва!

— А, доброго ранку! — в'їдливо посміхнувся Вилю Власев. — Ти дійсно відкрила Америку.

Дівчина дивилась на нього із змішаним почуттям тривоги й суму.

Це була маленька тендітна дівчина з приємним обличчям, осяяним лагідними блакитними очима. В своєму темно-синьому ситцьовому платті з білим комірцем вона була схожа на гімназистку, що готується до екзаменів на атестат зрілості.

— Що з ним трапилося? — прошепотіла вона, і її очі з страхом і допитливістю зупинились на сердитому обличчі хіміка. — Що ж з ним трапилось? — ще тихше повторила вона, і дві глибокі зморшки лягли біля її тонких губ.

— Хай тільки покажеться мені на очі, я занесу його в список найбільш недисциплінованих! — погрозливо промовив Власев і піднявся у вагон.