Коштовний камінь
Шрифт:
його розбудив різкий тривожний дзвінок будильника. Голова була важка — наслідок безперервного, нестримного куріння вночі. Він умився холодною водою, одягнувся, схопив портфель і, щоб не будити господарів, перекинув ногу через підвіконня, спустився по стіні на стежку, вимощену кам'яними плитками, пройшов через двір і вискочив на вулицю.
Отак, обдумуючи все, що трапилось від ночі до цього моменту, він дійшов до своєї квартири, але не поспішав відразу зайти, а кілька разів пройшовся біля огорожі, можливо, сподіваючись, що це диво з'ясується якось саме по собі. Може, було й інше: ця його нерішучість спричинена особливим
Будинок був двоповерховий. Кімната Андрія містилась на нижньому поверсі і широкими квадратними вікнами виходила в двір. Це була простора і світла кімната з високою стелею і стінами, до половини облицьованими дорогим червоним деревом. Було видно, що вона у свій час служила кабінетом або маленьким салоном для гри в покер та бридж. Колишній власник будинку, відомий Інженер, влаштовував тут щосуботи великі прийоми. На верхньому поверсі молодь веселилась, танцювала, а внизу інженер влаштовував свої сумнівні справи, пив гіркий джин, доставлений йому з-за кордону, після чого займав своє місце в імпровізованому кафе.
Зараз у двох кімнатах нижнього поверху жив з своєю сім'єю директор кондитерської фабрики «Червона зірка». Колись робітник-кондитер, великий майстер виготовлення «п'яної вишні» та молочного шоколаду, а згодом командир партизанського загону, бай Атанас [Бай (болг.) — дядько, звертання до старшого] був веселим і гостинним в особистому житті, а на роботі — причіпливим, суворим і чесним до педантизму. Він був ладен голодувати, аби допомогти комусь у біді; за грам перевитраченого цукру на підприємстві карав і лаяв, зчиняв такий галас, що навіть старий сторож, не причетний до цього, почував себе винним і зніяковіло ховався у дерев'яній будці. Бай Атанас мав право на три кімнати, але добровільно відмовився від однієї: йому було соромно розкошувати, ніби чокоїн [румунський поміщик], коли стільки молодих і здібних людей не мають даху над головою.
Людина талановита, розумна, він виробив для себе своєрідну просту життєву філософію, якою часто ділився з дочкою: «Живи чесно, прагни стати найкращим майстром в своїй роботі, а за вірну справу, якщо буде необхідність, іди на смерть з веселою душею». Догадуючись, які почуття має його дочка до Андрія, він вибрав час, коли ті були разом, щоб кинути репліку: «Якби я був жінкою, то не звертав би на тебе ніякої уваги, доки не зробиш якогось відкриття в геології». І додав, погладжуючи рукою посивілі вуса: «Я, признатись, і на копійку не поважаю різних історичних осіб, приміром, Наполеона, але завжди пам'ятаю те, що він сказав своїм воїнам. А саме: воїн, що не прагне стати генералом, не вартий і п'яти копійок. Простіше кажучи: працюй, дерзай, але зроби щось велике в своєму житті. Інакше, на якого диявола ти народився? Тільки для того, щоб підметки стоптувати?»
Якось Андрій його запитав:
— А ти, бай Атанас, до якої великої мети прагнеш?
Директор «Червоної зірки» тихо засміявся:
— Я? Я, хлопче, прагну, щоб мої цукерки були найсмачніші і найдешевші.
Його дружина Севастиця — літня, змарніла жінка, яка все ще закручувала локони, була родом із Свиштова, з багатої, але давно збіднілої сім'ї. Цілі дні вона сновигала, як тінь, по
Другий поверх будинку займали два брати — офіцери прикордонних військ. Зараз там жили їх батьки, лагідні, спокійні люди, пенсіонери. Мати цілими днями в'язала панчохи та светри для синів, а батько переглядав ілюстровані журнали, інколи читав щось вголос. Вечорами вони зосереджено й замислено грали у доміно, а коли било дев'ять, гасили світло і лягали спати.
Такими були сусіди Андрія по квартирі.
Зрештою, Андрій зважився-таки і впевненими кроками перетнув подвір'я.
У передпокої він зустрів Савку. Вона тримала в руці товстий підручник з хімії — готувалась до весняних іспитів в університеті.
Квартира була залита сонцем. Все в ній — свіжопофарбовані стіни і кожна річ — вселяло почуття впевненості і спокою, було ніби символом мирного безтурботного життя.
Дівчина глянула на нього здивованими очима.
— Що трапилось? Чому так рано? — спитала вона.
Андрій проковтнув слину і напружив усі сили, щоб здаватися спокійним.
— Та нічого, — відповів. — Адже я після обіду вирушаю з бригадою.
А вона пояснила його передчасне повернення по-своєму: «Хоче бути зі мною в ці останні години перед розлукою» і зраділа.
— Як ти добре зробив! — сказала дівчина; її очі засяяли. Ці очі говорили ще: «Спасибі тобі, любий! Дуже дякую!» Та Андрій у цю мить не дивився в них, а хоч би й дивився, то навряд чи помітив би їх блиск і зрозумів їх пестливу мову.
— Чому ти такий блідий? — раптом стривожилась Савка, і посмішка згасла в її очах.
Він стояв перед нею височенний, — дві такі дівчини, як вона, могли б легко заховатись за його широкою спиною. А Савка дивилась на нього співчутливо, ніби перед нею була маленька дитина.
— Нічого зі мною не сталося, — промовив Андрій і, не сказавши більше ні слова, попрямував до своєї кімнати з почуттям людини, що готується почути страшний вирок.
Насамперед він оглянув стіл. Кілька блокнотів, записних книжок, логарифмічна лінійка, кольорові олівці. І більше нічого. Нічого!
Андрій підійшов ближче, переклав записні книжки, заглянув під блокноти, начебто велика коричньова папка (та, в якій був його ескіз) могла заховатися під ними!
Все це було безглуздо й непотрібно.
І все ж він порився у книгах, заглянув за етажерку, за стіл, під ліжко. Та папка зникла без сліду.
Юнак сів на застелене ліжко, сперся ліктями об коліна і похнюпив голову.
Одна година! Інженер Спиридонов дав йому тільки одну годину! Що він може зробити за годину, щоб зберегти свою честь? Закачати рукава і зробити новий ескіз?
Андрій глянув на годинник, гірко всміхнувся і знизав плечима. Для одного тільки масштабного ескізу йому треба щонайменше п'ять-шість годин…
Думки його йшли в двох напрямках: одні шукали відповіді на питання, — коли і як сталася підміна ескіза; другі крутились навколо особистого: що можна зробити, щоб вийти з такого заплутаного становища?