Коштовний камінь
Шрифт:
Славі Спиридонов примружив очі, — останнім часом вони в нього почали сльозитися від яскравого світла. Він перевів погляд на крону каштана і мимохіть зітхнув. Ним оволоділо почуття, що він замкнений в чотирьох стінах свого робочого кабінету, як пташка в клітці, і наповнило його душу досадою, якоюсь огидною гіркотою. Йому так хотілося б вийти на вільний простір. Але очі в нього боліли від сонячного світла, а в кінчиках пальців почувався якийсь терпкий холодок. Це були перші неприємні ознаки старості, перші сигнали про те, що відтепер про подорожі, табірне життя можна тільки мріяти.
Та Славі Спиридонов не був сентиментальним. Ясно, що тепер він більше не зможе лазити по горах, а тільки передаватиме свій досвід
Так думав Славі Спиридонов, схилившись над вікном, а Вилю Власев тимчасом попльовував на пальці і зосереджено гортав сторінки щоденника. Власне, це був не щоденник, а просто товста записна книжка в жовтувато-коричньовій шкіряній палітурці. Зелені шовкові стрічки розділяли цей щоденник на три частини. У першій частині були записи матеріального знаряддя. Туї в алфавітному порядку він записував усе, в чому мали потребу геологи: від компасів і торбинок для мінералів, від пробірок для похідної лабораторії до кольорових олівців картографів, лінійованого паперу й коробки з цвяхами та шпильками. Друга частина щоденника містила характеристики геологів. Ці характеристики були дуже лаконічні, наприклад: «Н. — спостережливий, але надто захоплюється, йому можна вірити тільки на 70 процентів». Або: «А. — добре лазить по скелях, але має нахил приймати все жовте за золото. Ентузіаст. Його проби і висновки обов'язково мають підлягати лабораторній перевірці». Або: «В. — невправний, але зате терплячий і солідний. Не захоплюється, не гарячиться. Добре обізнаний з порівняльним методом, розуміється на хімії. Йому можна вірити на 90 процентів».
У третій частині щоденника були записи географічного характеру й ескізи та плани місцевості, назви населених пунктів, рік, сіл, гір. Тут був і розпис руху поїздів, причому в дужках вказувались зупинки на станціях, а синіми хрестиками позначались ті місця, де зимою можна було попоїсти гарячого супу, а влітку — окрошки й запити лимонадом.
Вилю Власев кашлянув і, побачивши, що начальник повернувся в його сторону, похмуро, з заклопотаним виглядом заговорив:
— Цієї ночі, товаришу Спиридонов, ми відправляємось в дорогу, а наша матеріальна частина досі не впорядкована. Як вам відомо, я не раз скаржився на господарський відділ. Можете собі уявити! Ми от-от вирушаємо, а в нас немає двох запасних держаків до молотів і чотирьох ґнотів до спиртових ламп № 2. Отут, — він постукав по шкіряній оправі свого щоденника, — помітки червоним олівцем, які означають, що замовлення не виконано.
Вилю Власев витер долонею спітніле чоло й зітхнув.
— Взагалі, товаришу Спиридонов, господарська частина у нашій установі не зовсім на своєму місці, і прошу мати це на увазі. Скажете: велике діло — два запасних держаки! Справді, невелике. Але ж ви знаєте, що в складному механізмі буває досить і одної порошинки, щоб робота стала. Чи не так? Взяти хоча б годинниковий механізм… Та для чого звертатись до порівняльного методу, коли наш випадок і без цього ясний! Уявіть собі, що двоє з моїх людей поламають держаки молотів. А таке часто буває. Адже це однаково, що без рук лишитися!
Славі Спиридонов зсунув брови, насупився, по обличчю його промайнула тінь ледве стримуваної досади.
— Ви не повинні робити трагедію через такі дрібниці, — сказав він. — Ви інколи взагалі буваєте надто педантичним. Вибачте, але все це виглядає несерйозно. Два держаки! Мені здається, що ваші люди могли б зробити собі не два, а десять!
— Держава платить моїм людям за наукову, розвідувальну роботу. І вони повинні витрачати час саме на це. Що ж буде, товаришу Спиридонов, коли кожний із них почне займатися теслярством? Припустімо, держаки до молотків зробити можна. А ґноти до спиртових ламп? Невже мої люди повинні перетворюватись у спеціалістів по виготовленню ґнотів?
Спиридонов махнув
— Пробачте, якщо я вам надокучаю, — сказав Вилю Власев, розстібаючи верхній ґудзик шерстяної жилетки. — Ви знаєте, що я люблю суворий порядок і точність. Така звичка.
Тонкі губи Спиридонова скривила саркастична посмішка, та він стримав себе і, спокійно піднявши телефонну трубку, наказав завгоспу негайно видати бригаді ще одну дюжину запасних держаків для молотів і десять метрів ґноту для спиртових ламп.
— Про виконання доповісте мені особисто, — сказав він. Потім, поклавши телефонну трубку, повернувся до Вилю Власева і запитав:
— Ви задоволені? Може, вам видали мало спирту?
Той відкрив щоденник на букву «С», переглянув написане і заперечливо хитнув головою.
— Спирту досить, — сказав він.
— От і добре, я дуже радий! — засміявся Спиридонов. Якийсь час помовчав і вів далі: — Все-таки, знаєте, я б вам порадив привчити своїх людей самостійно знаходити вихід із скрутного становища. Це дуже важливо, коли розвідник сам знаходить вихід із труднощів, які постають перед ним. Адже ви йдете не в театр, а в гори, доведеться лазити по козячих стежках, по скелях, часом будете зовсім відрізані від світу. Справжній розвідник повинен уміти в разі потреби і штани полатати, і багаття розкласти, і землянку зробити. Він не може бути білоручкою. Розвідник вириває у природи її таємниці, він натрапляє на численні перешкоди, живе в скрутних умовах. Ви не повинні привчати їх до опіки. Ось що я хотів би сказати.
Вилю Власев похитав головою.
— Яка там опіка! — всміхнувся він і постукав пальцем по обкладинці щоденника. — Ось я склав графік роботи для кожного, хто входить у нашу групу: тут зазначається все, що він має робити кожен день і навіть годину.
Так він говорив, а сам думав: «Це вже занадто, шановний, щоб геологи стали кашоварами, теслярами, будівельниками тощо. Час робінзонів давно минув! Наша епоха нова, соціалістична, а це значить — техніка і точний розподіл обов'язків. Кожна жаба повинна знати своє болото. Завгоспу нічого заноситись, він мусить відпускати бригаді те, що їй належить згідно з рішенням, записаним у протоколі. Геологи не повинні стругати держаки, їм треба шукати мідь. За це держава платить їм зарплату і командировочні. Хай відкривають родовища, — от і все».
Інженер Спиридонов дивився на велику карту Болгарії, що висіла на стіні, і лице його освітила тепла посмішка, наче відблиск якогось внутрішнього вогню.
— Знаєте, — сказав він, — я так вам заздрю, товаришу Власев! Зрозумійте мене правильно. Я просто нудьгую, багато літ прожив, а постарів усе ж невчасно. Ось гляньте, — він кивнув головою в бік карти, — це ж геологічна цілина. Мені б ваші роки — я жодного дня не сидів би в кабінеті. Я обшарив би усю цю дорогоцінну цілину і чого б тільки не відкрив! Скільки чудес приховано в цій землі!
— Так, — сказав Вилю Власев. — Наша земля багата на корисні копалини і на мінерали. А серед мінералів є досить гарні, ви маєте рацію. Візьмемо хоча б наш мармур. Забарвленням він не поступається перед найкращими мармурами світу.
Славі Спиридонов нахмурився, зітхнув, але раптом щось згадав і пожвавішав.
— Мало не забув! Це ж важливо, а я тільки тепер пригадав! Власне, я вас тільки заради цього й викликав, а ви відвернули мою увагу своїми держаками та ґнотами. Ви, товаришу Власев, справді іноді перебільшуєте. Не гнівайтесь на мене, ви ж знаєте, що я вас поважаю. Якби тільки ви не були таким жахливим педантом, то були б великим ученим, запевняю вас. Але ви не схожий на інших педантів, інакше, їй-богу, я не зміг би вас терпіти. Так… Про що ж ми говорили? А, пригадав! — він погортав свій блокнот, щось прочитав і запитав: — У вашій бригаді працює один молодий геолог на прізвище Андрій Андрєєв.