Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
20
А шарварок там, і справді, вийшов неабиякий.
Демид Пампушка-Купа-Стародупський, леліючи неситим оком стовп кадильного диму, злітав уже в упованнях до бога (більшого ж тоді начальства не було), аж раптом знову вздрів тих самих соколів, котрі, зухвало намагаючись опинитись між ним та вседержителем, ген-ген — швидкими помахами крил кружляли вдвох у небі, граючись і справляючи, видно, своє весілля.
Ставши поміж козаками великим паном, Пампушка вже не терпів, щоб йому перебаранчав хтось у будь-якому ділі, і те, що скоїЛось далі, сталося дуже
Знову схопивши лук, що так і валявся біля його ніг, Пампушка рвонув тятиву, і спрягла й проспівала стріла, і люди зойкнули, охнули, а Михайлик знову кинувся до пана.
Та було вже пізно.
Демид Пампушка ще замолоду славився як видатний стрілець, і його татарська стрілка точнісінько влучила птаха, котрого в ті пори вважали в народі недоторканим, оспівували в думах та піснях, маючи його священним знаком вільної козацької душі. г
Розітнувся тоскиий крик смертного болю: «кгіак, кгіак!», а потім і другий, нижчий та дужчий, голос розпачу: «каяк, каяк!» ї птах став падати, ба навіть не один, а двоє, два могутні птахи, зразу повержені на землю чи не однією стрілою меткого вбивці.
«Ось який молодець я!» подумав про себе Демид Пампушка-Стародупський.
А коли один із птахів брязнув до ніг, обозний схилився — поглянути зблизька, не зауваживши, що другий птах, живісінький, навис йому над головою.
I тут же пан Демид зойкнув од страшенного болю.
Тільки-но він торкнувся до жертви своєї, другий сокіл, що падав каменем за підбитою подружницею життя, проводжаючи її в останньому смертному льоті, так сильно дзьобнув обозного в лисину, аж той завив.
Та тями не стратив.
Він видер мерщій у джури з рук важку рушницю-кременівку, приклався й стрілив у сокола.
21
Але не влучив.
Хтось так сильно двигонув пана Демида під лікоть, що меткий стрілець дав на цей раз хука.
Від того блюзнірського пострілу, що від нього аж наче ввесь степ застогнав, знялося з гомоном стільки всякого птаства, яке мирно живе собі в травах, аж день потемнів, бо сонця не стало за крилами, та й чаєчки хуртовиною білою зметнулись, і лебедин одинокий проплив над сполоханим степом.
А за спиною в Пампушки зненацька пролунав не дуже й низький, тремкий, співливий, але мужній голос, несамовито яросливий покрик якогось козака:
— Чого ж оце ти накоїв, сучого сина стерво!?
— Як ти смієш… — почав був пан обозний, але чомусь прикусив язика
Перед ним зненацька виник невеличкий, кругленький, вельми кремезний і легкий чоловічок — у голубому, без окрас, запорозькому жупані, з важкою золотою сергою в пипці лівого вуха, що на нього був намотаний довжелезний оселедець, козацька чуприна.
Блиснувши сергою і люто блимнувши на обозного і аж наче обпаливши його тим лихим побіжним поглядом, запорожець схилився до збитого птаха.
Мало не обірвавши на собі шабельтас, Пампушка був кинувся до незнайомого, щоб цюкнути його шаблею збоку чи навіть і ззаду (панам-начальникам ніщо ж тоді було не гріх), але до нього рвонулись джури та наймити Пампушчині, щоб заступити козака
Та не встигли вони й допомогти йому, бо між паном обозним і прийшлим козарлюгою, вишкіривши зуби, зненацька опинився грайливий кінь, що його козак тримав за довжелезний повід.
А коли пан Пампушка спробував був того коня обійти, то ззаду, крізь халяву, чиїсь зуби вп'ялись йому в литку.
Це був собачка, що невідь звідки взявся, коротконогий песик з тої породи, котру звали тоді ямниками, або даксами чи, може, й таксами, як ми звемо їх тепер.
А запорожець узяв до рук живу ще птицю, вражену стрілою, і жила вже тая соколиця при останньому сконі.
То була дужа самиця сапсана — з чорними баками на горлі, з темними плямами на сірих грудях, і серце соколиці, часуючи, долічувало ще одну, останню свою хвилину, яку судилось їй прожити в добрих козакових руках.
Блискучі очі птаха якусь хвилину ще сяяли життям, і вдивлявся в них той химерний козак, поки вони згасали.
Потім розтягнув на ввесь широкий розмах іще теплі крила, тугі, такі шорсткі. й задовгі, що козакові ледве вистачило короткуватих рук, вони ж бо ще дуже тремтіли невгамовним дрожем прощання з життям, яке відчув він, тримаючи смертельно враженого птаха.
Пампушка тимчасом розглядав того зухвальця, котрий оце зважився так неподобно й непоштиво розмовляти з вельможним паном обозним.
Одягнений у небагатий, а чепурний жупан, трохи розхристаний на грудях, у сорочці — свіжій, білісінькій, мережаній, з цяцькованими хрещатими ляхівками на дев'ять дірочок, з блакитною стьожкою, в червоних — з вузькими та гострими носами чоботях, з довгим таволжаним ратищем у руці, з пістолем за поясом, із шаблею при боці та з бандурою на спині, — цей козак начебто й не відрізнявся од інших запорожців середнього достатку, яких тоді можна було зустріти на просторах України, — а що штани в нього були на який десяток ліктів ширші навіть, ніж у пана Купи, глибокі й хвилясті, як море, й широкі, як степ, то в таких шароварах тоді ходили найбідніші навіть нетяги-запорожці, котрі грудьми власними світ християнський щитили од мусульман, світ православний — од католиків, тобто відстоювали честь і свободу України, знаюки, дужаки й чудомори, що ворогів упень витинали, з води сухими виходили, сон на людей насилали, на дванадцяти мовах сердито балакали, велет-люди, що були звитяжцями, лицарями й характерниками, тобто чаклунами — до всього доброго щирими й до всього злого — лихими.
Отже, прийшлий козак, що так несподівано виник перед купою ладану, не відрізнявся од інших запорожців, та й гарна врода цього козака, і довжелезні вуса, які ворушились у нього, мов у кота, і пишний оселедець з крамарський аршин завдовжки, — все це було звичайнісіньке й нічим не видатне, як і в усіх інших січовиків.
Вабили погляд нової людини тільки очі, що зараз горіли гнівом, болем, тугою прощання з милою його серцю соколицею…
Тільки очі.
22
А вони в зухвалого козака вродилися й справді прегарні, аж моторошно ставало від його погляду.