Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
А пан аж підтанцьовував.
А пан аж товстенною ніжкою дригав.
I все з надією дивився в небеса.
Аж Михайлик у матінки стиха спитав:
— Чи не ума стерявся наш пан Купа? Та й навіщо одній людині посилати до бога стільки хвали?
— Панам-начальникам завше треба бути перед усевидящим оком пана бога. Але… помовч! Нехай їм грець…
А пан Пампушка волав уже кричма:
— Роздувайте!
I сам, давно вже скинувши препишні шати, теж ліг кругленьким черевцем на землю і так надимався, дмухаючи, аж навіть його лиснюча
«Боже мій, боже, — думав він. — Чи ти ж помітиш мене, грішного? Моє старання, моє кадіння, мою любов?» а в душі бриніло: «Чи ж не підуть марно мої грошики, витрачені на цей ладан?» і він лопатою працював запопадливо, як давно вже того не було.
А коли синій пломінь пойняв, нарешті, всю купу ладану, пан Купа звівся, перехрестився тричі і, підвівши свої чисті очі до неба, завмер.
Але раптом стенувся.
Проказуючи звичну молитву, Оченаш чи Достойно, обозний помітив у піднебесній високості сокола та соколицю, які то ширяли, то шугали ген — над самим вогнищем пана Купи-Стародупського.
— Ах, матері ж вашій ковінька! — в досаді скрикнув пан Демид і, не довго думавши, вихопив стрілу з сагайдака в якогось джури, рвонув тятиву, але спустити не встиг, бо за лук, сам того не тямлячи — що робить, уже вчепився вражений Михайлик.
— Пане! Схаменіться!
Щось таке скрикнула по-своєму й татарка Патиме, бо ж сокіл і в них є птах священний. Зойкнула і наша Явдоха:
— Бійтесь бога, пане!
— Межи мною та богом у таку святотаємну мить — не потерплю нікого, навіть дурного птаха, — велемовно відповів обозний, але, глипнувши знизу на велетня Михайлика, на його тремтячі, аж білі губи, на його прездоровий кулак, на його жаркі очі, Пампушка лук опустив, стрілу відкинув, аж навіть зітхнув, мовби і йому самому чи не легше стало на серці, що не вбив зопалу того, всіма звичаями заказаного білозерця-сокола, бо ж пан Демид стріляв завжди не хиблячи. I він знову звелів:
— Роздувайте!
Наймити старались, і скоро на степовій могилі купа ладану закуріла й пойнялась полум'ям, і воно здіймалося вгору, і кожен прагнув поглядом — за ним і кожному, звісна річ, кортіло подивитись на небо, де мав такої урочистої хвилини бути близько й сам господь-бог, але пан полковий обозний, насупившись і погладивши себе по лисині, як те бувало з ним у скруті чи роздратованні, спитав нарешті:
— А що ви там, на небі забули?
— Бога, — знизала плечима Явдоха.
— А зась! Із господом-богом справу зараз матиму тільки я, I наказав:
— Дивіться в землю. Та роздувайте ж!
I запашний та білий стовп куріння підіймався вище й вище, і сльози наверталися на очі обозному, немовби й сам він злітав туди, аж до бога, живцем на небо просячись, і пан хрестився та й хрестився, хоч поклонів і не бив, щоб не одвертати зору від небес.
' Аж раптом звелів:
— А тепер одійдіть!
I зацний пан Пампушка-Купа-Стародупський, пишаючись, як у хомуті — корова, казав ще
I тихим та тремтячим голосом покликав:
— Роксолано!
Пані Параска підійшла.
— Ти біля мене стань. Дружина стала поряд.
— Отак! Ти мусиш бути тут. Бо ти ж — моя шлюбна дружина. А ще давнєколишні греки говорили, що кохана жона богом дана, як і смерть!
I пан полковий обозний з любою своєю жіночкою, за руки побравшись, у молитовнім екстазі не чули, як кажуть, і пупа на череві, та й линули до бога, поглядами проводжаючи солодкий дим, що білим стовпом здіймався вже до самих небесних чертогів.
— Коли чого треба, дери очі до неба, — тихо пирснула розпроєхидна Явдоха.
19
А там, на небесах, господь, мало не гупнувши вниз (йому ж від понадмірного кадіння в голові замакітрилось), так сказав святому Петрові:
— Петре, гов, Петре!?
— Ну? — знехотя, куняючи над новим французьким романом, озвався апостол Петро.
— Хто це до нас таку хвалу пускає?
— Та вже пускає хтось.
— Сильна хвала.
— А сильна.
— Ще й не бувало такої.
— Та не бувало ж.
— Усе по дрібочці,жаднюги, по зернятку палять у кадильницях той ладан.
— Таж кожне зернятко, господи, грошей стоїть!
— А тут же — ціла купа: возів, гляди, зо два?
— Не менше.
— I хто б же оце воно так ладанить?
— Коли б же я знав!
— А ти не лінуйся, Петре. Спустись!
— Боже милий! Після наїдкуватої вечері…
— Спустись-но і довідайся: хто він такий і чого він хоче з нас за свою хвалу?
— Та, мабуть же, за велику хвалу немало й хоче.
— А ти спитай: чого йому треба?.. Іди, йди!
— Поки встанеш, поки злізеш, поки дійдеш… — і все-таки почав озуватися, без ніяких онуч, — на небі ж онуч не держатимеш! — у руді старезні чоботища, які вже либонь з добру сотню років не бачили ні краплі дьогтю,
А пан-господь, — надто вже тішило його таке щедре кадіння, — тим часом пильно принюхувався, вдихав приємні пахощі священної смоли і… раптом сильно чхнув.
Закрутив носом і святий Петро.
— Палене пір'я? — здивувався господь-бог.
— Палене пір'я, — погодився і апостол Петро, і теж так дуже чхнув, аж навернулись сльози.
Вони обоє дивилися вниз, на землю, але нічого до пуття вгледіти не могли, бо ж окуляри в сімнадцятому столітті були на небесах ще не дужі й звичним знаряддям, та й хтозна, чи зважились би тоді сам пан-бог і його заступник чіпляти на носа таку річ, аж надто досадну — навіть і для досить підстаркуватих парубків, якими вже й на ту пору були пан-бог і апостол Петро.
Отже, окулярів у господа ще не було тоді, а без них тільки й можна було збагнути, що біля ладану зчиняється якийсь несвітній шарварок.