Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Замовкли добрі люди.
Та й лихі принишкли.
I знову стало чути віддалік невиразне кипіння дрібної збройної сутички, бо ж однокрилівцям, як видно, навіть і Зелені свята були не святами, і гріх не в гріх, бо кілька разів сьогодні зважувались вони на незначні заводіння з оборонцями Мирослава, а тепер ось уперше полізли з іншого боку, від щойно замкненого другого виходу з обложеної Калинової Долини.
— Кажи, Мамаю, далі, — попросили з громади.
— Чого ж мовчиш? — спитав хтось у юрбі.
Навіть Ложка з докором гавкнув
— Я вже сказав, — озвався, нарешті, Мамай. — Шукаючи тепера мирославських скарбів, кожен із нас… хто був дужий, стане ще сильніший…
— А так! — загула громада.
— Хоробрий — стане ще відважнішим.
— Добре, матері його ковінька! — схвалили люди.
— Щирий стане ревнішим.
— I це гаразд!
— Чий розум був і досі гострим, стане, як дамасський меч.
— I славно ж!
— А хто був роботящий, той і тепер снаги не пожаліє, аж до знемоги, до стогону, до скону, а мирославські скарби витягне-таки з-під землі.
— Нам — аби витягти! — заклопотано сказав Пампушка-Стародупський.
— Е-е, ні! — заперечив Мамай. — Коли навіть і візьмеш до рук добро козацьке, можеш скарбу й не впізнати, якщо душа нечиста: наче й не золото, а черепки, а камінь або вугіль… Отже, мусить кожен трохи й поподумати: чи сумління чисте…
— Треба тільки відговітись перед тим, — знизав плечима Купа. — I всі гріхи — з душі за одну мить.
— Ні! — сказав Мамай. — Сповідатись доведеться на цей раз не перед богом, а перед людьми. А це — страшніше! Курити народові ладан — марна річ! — і, замислившись, характерник аж наче забув, що люди — його слова ждуть і ждуть.
9
Мамай мовчав і мовчав.
Нарешті не витримав той же Пампушка:
— Де шукати? Та Козак німував.
— Чи, може, де в печері? Запорожець уст не розмикав.
— А чи на дні ріки Рубайла? — питали з гурту. — Чи в Красавиці. в озері? Скажи!
Козак Мамай мовчав.
— Чи, може, — наполягав Пампушка, — вам не хочеться казати при такім збіговиську людей, пане Мамаю? Боїтесь вивідачів гетьманських? То скажіть комусь одному. Мені, наприклад. Або ж ось — панові Оврамові, всюди славному копачеві… Відповідайте ж! Не мовчіть.
I Мамай відповів.
Але відповідь… усіх приголомшила.
— Я не відаю, — сердито смикнувши себе за золоту сергу, ледве вимовив він.
— Як же це?! — обурився Пампушка.
— Чого туманом тьмиш?! — тоненько просурмив жінкуватий сотник. — Людей морочиш!
— Як же це воно?
— А так… Не знаю!
Тиша привалила каменем усю юрбу. А Козак Мамай сказав нарешті:
— Я пам'ятаю деякі прикмети… — і замовк.
— А ще? — спитали з гурту.
— Крім того, є один папір…
«…Котрого завтра вже й не буде!» сам собі подумав Роздобудько, маючи на увазі листа покійного полковника Кіндратенка, що про нього казала Ярина.
— А ще? — спитали люди.
— Шукати треба.
До Мамая підійшла Лукія і сердито спитала:
— Ти таки й
— Не знаю, серце, — безпорадно відповів Мамай своїй коханій. — А втім… — і він знову міцно стулив сховані під вусами тонкі уста. — Нехай-но завтра!
— Чому завтра?
— Так треба, серденько.
— Ходім лишень! — рвонувши Козака за руку, наказала Лукія з таким виразом тонкого й уже трохи висхлого немолодого обличчя, який нічого втішного Мамаєві не віщував.
— Іди! — стиха мовив Мамай. — Наздожену.
Лукія рушила вперед.
Мамай не зразу міг покинути громаду.
Про щось порадившись із архиреєм, він уклонився до юрби:
— Копати починаєм завтра, вранці-рано. А сьогодні хай кожен направить свої рискалі, лопати, заступи… коновки — носити накопану землю. I кожен хай хорошенько подумає…
— Про чисті руки? — підказали з гурту.
— Так, — посміхнувся Мамай, швиденько вибрався з товпища та й подався в той бік, куди пішла Лукія.
Бодай коротку хвилю перебути з нею наодинці!
Бодай закинути їй зблизька в очі погляд.
Хоч вона й гнівається на нього.
Хоч вона й серцем крутенька.
Хоч вона…
А вона й справді сердилась на нього, і гіркі мислі, неначе полину наїлась дівка, гіркі мислі труїли їй мозок, і без того струєний горем війни: і облога рідного міста, і небезпека, що чигала на Подоляночку, до якої вона так міцно прикипіла серцем, і оте коротконоге одоробло, Мамай, за яким у дівки завше серце ниє-пониває, а що милого немає, — і брат Омелько, котрий рушив нині в небезпечну путь: чи ж пробрався мимо ногайців та кримців, що гнали в неволю полонянок із подоланих міст і полків України, чи ж проскочив живий та здоровий поміж загонами Гордія Пихатого, котрі на ту годину, коли він виїхав, уже стягались щільним колом круг міста Мирослава?
Проскочив? Чи…
10
Не проскочив-таки Омелько. А вскочив…
Його спостигла халепа в той же вечір, ще й ніч його не обняла.
Загін жовтожупанників, лейстрові гетьманці, мирославського посланця обпали спрожогу в невеликому голому вибалку, що через нього конем скрадався парубок, обминаючи людні місця, чвалуючи не шляшком-доріжкою, а манівцями, по сонливих степах та дрімливих лісах.
Але й тут, у безлюдному степовому вибалку, його таки затукали, бо гетьман Однокрил порозставляв свої сторожові загони густо.
— Що за птиця? — грубо крикнув Омелькові жовтожупанний осавул Продайвода.
— Соловейко, — в тон йому відказав Омелян, а про свою халепу подумав: «Біда, раче, вода кипить!»
А коли швиденько, гуртом навалившись на нього, хоч і втративши на тім кількох лейстровиків, що попали під шабельку Омелькову, коли, швиденько його зв'язавши й витягши з-за пазухи голуба, а не здогадавшись, правда, підпороти шапку, іі котрій був зашитий лист до царя, коли спитали в парубка — якої він хоче смерті, як саме його стратити, Омелько, посміхнувшись, відповів запитанням: