Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Ильченко Александр Елисеевич

Отож і тут він сам собі вже якусь пісню замугикав, складаючи її в ту ж хвилину.

Пісня була ще невиразна, бо ж тільки тут народжувалась.

А коли задзюрчала вона виразніше, то й пекарі її підходили, а за ними й молодиці залилися, старанно виводячи побожну й жартівливу пісеньку про святий хліб:

— Слава хлібові святому,

Наче сонце, золотому,

Слава печі і дровам,

Що дають поживу нам!

Хлібе-Короваю,

Рости в край із краю —

На здоров я нам,

На згин ворогам!

Чи у полі, чи у хаті —

Слава вогнику й лопаті, —

Ми й на світі не жили б,

Як не був би добрий хліб!

Хлібе-короваю,

Рости в край із краю —.

На здоров я нам,

На згин ворогам!

Треба сили воякові,

Треба сили й для любові, —

Все дає нам хліб святий,

Наче сонце, золотий

Хлібе-короваю,

Рости в край із краю —

На здоров'я нам,

На згин ворогам!

За піснею й не помітив ніхто, як увійшов до своєї пекарні пан полковий обозний. Він прислухався до пісні. Пісня йому навіть подобалась. Але, помітивши тут когось чужого і не впізнавши за тим борошняним туманом Козака Мамая, він загорлав:

— Хто ти й звідкіль?

Та на нього раптом став брехати куций, вухатий собачка, а поки пан Купа від нього відкараскувався, Козака вже й не стало, наче його тут і не було.

Тільки борошно вихорилось біля печі, де стояв Козак Мамай.

Та ще пісня Козакова невгавала над книшами, хлібинами та паляницями.

Посеред вулиці Мамай спинився, слухаючи, як на соборній дзвіниці відбиває дзвонар дванадцяту годину, північ, бо кожен удар великого дзвона бив наче в саму душу Мамаєві, мовби то сама пані Смерть мантачила занесену над містом здоровенну косу війни.

Він лічив неуважно, тож і здалось йому, що вдарено аж цілих тринадцять разів, і він стояв там, дослухався до чогось, думав — хто ж там із старих дзвонарів бамкав оце зараз дзигареві години: Саливон чи Варфоломей Копистка? — завтра ж соборні дзвони малося скинути геть — на потребу війни, і хтось там на дзвіниці з ними прощався.

Мамай стояв і стояв.

Уже забув і про дзвони.

А Песик Ложка ніяк не міг розшолопати, чого ж Козак завмер і що взагалі з ним діється.

Та й трудно це було збагнути Ложці.

Бо ж Мамай слухав соловейків.

16

Слухав тих самих солов'їв і Михайлик.

Тьохкання так напливало й хлюпало з усіх боків, що хлопцеві здавалося, буцім у кожному кущі калини сидить соловей, бо вечір дзвенів од них, як небесна яка-небудь бандура в руках у самого господа-бога.

Коли ненька, находившись і напрацювавшись, заснула після шаленого дня в коморі коло кузні,

Михайлик, бо не спалось йому такої непевної ночі, взявши замість ціпка від собак важкеньку довбню, що їх він сьогодні власними руками обкував залізом не один десяток, і вийшов з ковалевої господи на вулицю.

Кузня стояла внизу, під самісінькою стіною поруйнованого монастиря, в безлюдному кутку, тож там і на деревах мавки в русальну ніч позбиралися та й спробували були зачепити Михайлика, але хлопець того й не відчув, бо ж над закоханими навіть нечиста сила не владна, як оті мавки, не кажучи вже про відьом і чортів, що їх тої ночі в місті Мирославі було повнiсiнько.

Михайлик никав попервах біля ковалевої хати. Потім вибрався через вал, під яким тулилась кузня, поміж руїни домініканського монастиря, що лиховісно стриміли над городом, навіть у таку страховинну ніч нічого не боявшись, виліз хлопець на подзьобану кулями та гарматнями католицьку дзвіницю, і звідти видно було чи не півсвіту: мерехтіли віддалік якісь пожари, блимали знизу, з міста — будинки та хороми скупими й нечастими вогниками, сяяли проти зірок сріблясті пасма вулиць, схожих на незаткану основу величезного килима, і царював над цією нічною красою такий непорушний спокій, мовби й не було на світі — ні зрадників, ні кривди, ні воєн, пі панства ненажерного, і все так тихо бриніло, що й мишка не пробіжить.

Михайлик дивився, як зелені зірки дмуться та лупають перед давно сподіваним дощем. Яке наймення їм, він сливе не відав: ото-о є Віз Великий з війям та коліщатами, а то — Волосожар, а то — Чумацький Шлях, а що там далі — хтозна, бо ж батько давно загинув десь, чумакуючи, і нікому було навчити хлопця небесної премудрості, котру повинен знати кожен козарлюга.

Та зорі кліпали й попід ногами, бо в ті часи ще водилась на Вкраїні сила нічних світляків, що від них ночами аж наче світлішало, і від того, же холодні вогники мерехтіли й ворушилися в траві, обіймав парубка такий захват, немовби всі зорі світу раптом злетіли йому до ніг, і оте, вранішнє, почуття невпинного польоту знов підхопило його на дужі крила і знову. кудись понесло… Хоч він уже немовби й не думав про Подоляночку, в вухах бриніла пісня, якої співає дітвора, в подолянку гуляючи:

— Ой встань, ой встань, подоляночко,

Ой встань, ой встань, молодесенька,

Умий своє личко, та як скляночку,

Біжи до Дунаю,

Бери ту, що скраю…

Ця пісня бриніла в його уяві, він дивився на зорі, відчуваючи радість безбережного простору, і їй, тій радості, ім'я було — Ярина Подолянка.

Він прислухався до нічного шалу соловейків, і завмирав од побожного захвату перед красою творіння, і тому захватові ймення було — Подолянка.

Повівав йому в лице нічний вітрець — і запашний, і теплий, I гіркий, і йому теж ім'я було найкраще в світі — Подолянка.

Приносив той повів до міста з глибини Долини — пахощі лісу, лугу, поля, сіна, калинових квітів, дальнього пожару й пороху, і тих прегірких пахощів назвати він не міг би інакше, як — Ярина Подолянка.

Він чув либонь у тиші, як дрімають квіти, як бруньки бубнявіють, як росте полин, думаючи, що він — найсолодша в світі трава, — і вся ця гірка тиша — теж була Ярина, і він, про неї марячи, заходив аж під хмари.

Бриніла від озера пісня, русальна пісня Зелених свят, і в співі тім йому вчувалася — вона ж, недосяжна й гордовита панночка, вона, вона, Ярина Подолянка.