Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Слухай, соколе! — раптом сказала вона. — Я рада за мою панну Подолянку! Бо ж я за неї ладна… пролити кров: і свою, і чужу. За неї… А тепер і за тебе!
Мар'яна говорила на циганський кшталт — вельми прудко й похапливо, а граничне збентеження ще більше шматувало бистру мову, слово налізало на слово, наче пекли вони серце, ніби летючі птахислова поривались вирватись нґа волю з тіспої клітини грудей, і дівча поспішало їх випустити, висловити, полегшити утруднене дихання.
— Вона моя царівна, королівна. А й ти, козаче, тепер…
— Чому
— Бувай здоров! — і циганка обняла його і поцілувала. Хлопець їй відповів, бо ж не був поцілунок ні блюзнірським, ні зрадливим супроти Подолянки, бо ж циганочка поцілувала, як сестра, і вони так і завмерли на мить у братніх обіймах, таких тісних і щирих, аж зорі перед ними завихоріли, мов летючі світляки, аж кров забурхала по жилах, аж заплющився парубок.
— Чого це ти? — спитала дівчина.
— Очі твої сліплять.
— Ой-ой!?
I незчулись, як хтось підійшов. Пролунав тільки вражений вигук:
— Михайле!
Перед ними стояла Явдоха.
26
Циганочка миттю зникла, мовби її злизали чорти, а матінка й син стояли одне проти одного мовчки.
В материнськім мовчанні стільки було докору та гіркоти, болю та крику, що чуйний до настроїв матінки Михайлик, хоч i не знав за собою провини, замурував собі уста.
— Шльондра! — нарешті сказала мати.
М ихайлик спробував був заперечити, та матінка йому з губи вихопила будь-яку змогу заговорити і додала з тим же гіркимм презирством, таким жалючим в устах неньки:
— Тягайло!
— Але ж, мамо…
— Бахур!
— Ви не зрозуміли, матінко…
— Розпусник!
— Я кохаю іншу.
— А цілуєш цю? Ледащо!
— Неню! Та послухайте ж…
— Я й сама бачу, який ти є волоцюга й зальотник!
— Дайте ж мені сказати!
— Джигун! Баболюб!
— Мамо!
— Гляди, щоб мамою від тебе не стала оця проклятуща ворожка!
— Невже ж ви можете подумати, що я…
— Ти обіймав її?
— Це вона — мене.
— Ти цілував її?
— Цілував, — покірливо буркнув синок. — Як рідний брат!
— А ту товстенну пані обозну на руках носив і лапав — теж, як рідний брат? А від одного-єдиного погляду панни Подолянки ошалів… також, як братік? Га? Але ж про тую панну годі й думати: далеко тобі до такої вельможної, як до цариці небесної. Далеко!
— Далеко, мамо, — покірливо погодився Кохайлик.
— Вона ж і не гляне на такого безхатнього й неодукованого вахляка, як ось ти. Вона ж і на світ божий народилась для якого-небудь князенка чи королевича?
— Для королевича, — покірливо погодився слухняний мамин синок.
— Ти ж її ніколи й пальцем не зачепиш.
— Уже, — відмовив Михайлик.
— Що вже?
— Зачепив.
— Чим зачепив? — ахнула матінка.
— Серцем, мамо.
— Ой боже ж мій! — раптом заплакала матуся. — Ой соколочку ж мій! Ой лебедику ж мій!
— Чого ж це ви, мамо, плачете?
— Ой гарно ж як! Ой славно ж як! — і мати ревно
— То чого ж ви плачете, мамо? — щасливий і збентежений, допитувався парубок.
А мати зненацька діловито спитала:
— А чи вона ж розумна?
— Якщо вона погодиться піти за мене…
— Всі зразу й зрозуміють, що дурна! Потім неня спитала:
— Ти її… цілував?..
— Цілував.
— А вона? Що сказала? Що зробила?
— Розгнівалась, мамо.
— На тебе?
— Ні, на себе.
— Це добре, мій хлопчику, — і матінка, щаслива, заплакала знов. — А коли ж… коли зашлемо старостів?
— Не звідувався.
— От і дурень! — та й діловито мовила: — Завтра зайду до владики, — і голос їй дрижав од солодкого материнського клопоту, — гарненько про все побалакаємо…
— Я сам, мамо, — злякано скрикнув Михайлик, — я сам! Але Явдоха не слухала.
— Я тебе шукала, сину, — зненацька зовсім іншим, буденним голосом сказала вона. — Тебе там у шинку дожидають лицедії.
— Серед ночі?! Навіщо?
— Ти ж новобагатьком нині став? А могорич — любовна річ!
— Мені не хочеться вночі до шинку, мамо.
— Отаке вибухалось прездорове одоробло, а мати повинна втовкмачувати в його дурну макітру, як годиться вестися гречному козакові з добрими людьми!
Взявши за руку, Явдоха потягла синочка через порожній базарний майдан, туди, де в шинку лунали п'яні голоси, де вигравали троїсті музики, що їх далеко було чути в принишклому перед лицем війни нічному городі.
Син опинався, бо не хотілось після всього, що зайшло між ним та панною Яриною, після братніх обіймів з циганочкою, після всіх солодощів русальної ночі, не хотілося йти в шинок, до галасливого гурту.
Але матінка, шануючи предківські приписи чемності, тягла Михайла до нічного вертепу вже трохи знайомої нам шинкарочки Насті Певної, де чекали Михайлика мандрівні лицедії.
Син таки йшов нехотя, а матері, хоч вона й тягла його, було приємно, що синові ще не кортить погуляти, бо про новий шинок Насті Певної вже йшла по городу якась непевна слава, хоч ніхто нічого поганого про саму шинкарку сказати не міг.
Над дверима шинку погойдувався олійний ліхтар, над яким, па високо поставленій тичині, теліпався віхоть соломи, що був годі повсюдно знаком будь-якого закладу, де торгували горілкою, хоч і висіла над тим шинком ще й дерев'яна дошка з малюнком: золота сіножатна коса, під нею келех, а вище — напис: «Оковита!», що походило від «аква віта», двох латинських слів, якими означали здавна, ще в старому Римі, звичайнісіньку горілку, «воду життя»… Новий шинок у Мирославі звали «Златомальована коса», або ж «Коса над чаркою», а то й простіше: шинок «Цур дурня в чарку!»