Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Ильченко Александр Елисеевич

— Навіжений! — сказала панна Ярина таким голосом і так байдужливо поглянула на парубка, ніби стріла його вперше в житті.

— Яринко, серце! — спалахнув хлопець. — Що ж це воно з паном Роздобудьком?

— 3 котрим це паном Роздобудьком? — здивовано спитала вона.

— Яринко, люба!?

— Чого тобі, хлопче? — холодно спитала Подолянка.

— Це ж я!

— А хто ти?

— Це ж я, Кохайлик!

— Я тебе не знаю, хлопче.

— Чи ти не сказилась! — визвірився на кохану панночку цей сіряк. — Чи ж не ти мене ось тут сама сьогодні вночі… — і він кивнув на вікно.

— Що

«я»? Що «тебе»? Що «сама»? Що «вночі»? Чи він, можливо, не при розумі? — спитала вона в людей.

— Як же — не. при розумі! — ахнув Михайлик. — Та ти Ж сама сьогодні пана Роздобудька…

— Якого пана? — спитала Подолянка.

— Таж ось цього, — і він уклонився баранові: — Скажіть хоч ви, пане Овраме…

Вибухнув регіт.

— Божевільний-таки, — сказав хтось у гурті, а мама схопила за рукав свого Михайла, щоб вивести мерщій подальше від гріха.

Гайдуки були кинулися вхопити навіженого нахабу, та панна Ярина звеліла:

— Не руште!

Потім, звернувшись до Михайлика, сказала:

— А-а, здається, вже знаю… Чи не ти оце, мамин синку… чи не ти, бува, до мене вчора сватався?

— Та звісно ж, я! — необачно вигукнув простодушний Михайлик, і всі зареготали знову, загомоніли, а Михайлик, скраснівши, мов жарина, скам'янів.

Не міг ні з місця зрушити, щоб утекти від сорому вселюдського.

Не міг ні слова мовити. Не міг передихнути.

Та й червонів усе дужче та дужче, і здавалось, бідолашний хлопець згорить на пні.

Передихнувши нарешті, він уже й рота був роззявив, щоб відповісти віроломній панночці вбивчим словом, але бовкнути нічого не встиг.

Зненацька загули на мирославському соборі дзвони, так несподівано жваво загули, як вони й не гули ніколи досі, як і нб повинні вигравати раннього ранку, скликаючи до утрені, бо ж благовістять, звичайно, не в усі дзвони, а в один, а таке веселе бамкання бува хіба що під Великдень, коли «дочитують Христа», або святять коло церкви паски, а чи в ранній обідні на Воздвиження, коли співають велике славословіє, або ж тоді, нарешті, коли в городі скоїлося щось видатне — велика радість, а чи велика біда… Ось чому в архирейськім саду всі на хвилину завмерли: веселий гармидер, залунавши над містом, в серцях вільнолюбивих мирославців не міг не збудити почуття непевної тривоги.

Всі перехрестилися.

Здивовано перехрестилась і Ярина Подолянка і, наче й зовсім забувши про свого нічного Кохайлика, разом з усіма обернулася до п'яти глав собору: що ж там сталося? Сполох? Тривога? Чи радість?

А коли дзвони так само раптово й замовкли, Михайлик, похиливши голову і аж наче постарівши зразу літ на десяток, почимчикував швиденько геть із того осоружного саду, ошелешений і очманілий після всього, що сталося з ним ось тут, — а всі, хто був у садку, посунули на Соборний майдан, миттю й забувши чудну розмову архирейської панночки з якимось пренахабним парубійком.

А мила наша Явдоха, наздогнавши сина, взяла була його за руку, але Михайлик вирвав її, спинився на мить і ледве чутно прошепотів:

— Я сам, мамо, я сам!

36

— Сам!

I знову рвонувся далі, до високих воріт, на вулицю, бо ж на ближньому соборі веселі дзвони, ніби кепкуючи з молодика,

т «к підступно й прилюдно зневаженого зарозумілою панночкою, раптом гучно та весело озвалися знов, і мирославці відусюди плавом попливли до собору, бо ж на Вкраїні в ті часи не було музики дужчої та кращої за святковий церковний передзвін.

Хлопець прожогом вискочив з архирейського саду, тікаючи від глуму людського, тікаючи й від настирливої гри дзвонів, тікаючи від себе самого, вибіг на вулицю так хутко, що матінка не могла й наздогнати його, і мчав од того дзвінкого благовісту далі та далі.

Та й шептав сам собі, щоб тільки не заплакати:

24

37/

— Я сам, мамо, я сам!

йому назустріч, поспішаючи до церкви, стривожені несподіваним передзвоном, ішли та й ішли гожі дівчата, червонощокі молодиці, лепсько прибрані, з оберемками запашного клечального зілля та квітів, діди, дітвора, ремісництво…

А дзвони невгавали, і від того шаленого благовісту стугоніла й дрижала земля, і соборна дзвіниця на цілий світ либонь волала з ковалем Михайликом:

— Я сам, мамо, я сам… — десь там дрібно теленькали дзвони найменші, що між ними був і один колоколисько срібний.

— Я сам! Я сам! Я сам! — подавав згори свій дужчий голос дзвін підстарший, перечасний.

— Я… сам-м-м! Я… сам-м-м! Я… самммммм! — поважно бамкав важенний, тисячопудовий дзвін, найстарший, яким дзвонилось на «достойно», яким дзвонилося на гвалт, на сполох, на біду, найбільший дзвін, яким вістили вогонь. — Я сам, мамо, я сам… Я сам! Я сам! Я сам!

Кінець книги першої

Книга друга

Четверта пiсня, клечальна

1

Над містом кружляв сокіл: де соколи літають, там круків не пускають…

2

А на соборній дзвіниці, обрясненій клечанням, шаленів у побожному захваті Саливон Глек, простосердо гадаючи, що його ревність чують зараз не тільки люди, а й глухенький пан-бог.

Дзвонив з перебором старий гончар і зранку, коли тікав од передзвіння Михайлик-Кохайлик, гірко зневажений гоноровитою панною, коли люди, стривожені веселим бамканням, дізналися, що нічого страшного й не сталося в городі, еж просто гончар Саливон хотів попрощатися з новісінькими, торік тільки почепленими, дзвонами собору: їх нині ж мали мирославці зняти, щоб перелляти на гармати й гаківниці.

Дзвонив гончар і в час відправи, як годилось.

Дзвонив знічев'я й зараз, по обідні, коли й дзвонити було не слід, і так старий ушкварював, аж соборний протоієрей, отець Варлам, лютуючи, як пес кудлатий, виривав з патлів собі волосся пелехатими мичками.

Невеличкий, чепурно вбраний задля свята, старий гончар, мов навіжений, борсався в пружному павутинні мотузків, що попростягались до нього — від великих і менших, і ще менших дзвонів, ретельно сьогодні пообмиваних від пилу й птичого посліду, бо ж голуби та горобці кожен дзвін побілили прегусто, — борсався дзвонар у тому павутинні, борсався, як муха, що намагається з тих чіпких тенет скоренько вирватись.