Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Мирне місто відбивало нечайний наскок, і в тривожному димі війни по серцю ятаганом шарпонула думка, що життя… що не таке воно й безжурне, як могло б хвилину тому здатися при погляді на голубів, на безхмарну блакить, на безпутнього батенька, що його Лукія вже знову смикала за білий рукав святкової сорочки.
— Тату! Тату! — кликала вона, але батько дзвонив та й дзвонив.
Лукія вже бачила, що оборонці Мирослава — під навалою в кількоро дужчого ворога задкують до брами Коронного замка, що була ворітьми Долини.
— Батьку! — зойкнула дівчина, забігаючи
Щось в її обличчі таки настрахало дзвонаря, і він, спинившись у своєму шаленому борсанні, вчув дальнє гуркання ворожої армати, шуми бою, бо ж передзвони вже змовкали по всіх дзвіницях Мирослава, та й кримська орда вже встигла підскочити ближче, і вже й тут чути було крики: «Алла! Алла!», виття й свистіння, яким татари завше намагались настрахати противника, биття в тулумбаси, рипіння арб, іржання коней та крик верблюдів. Татар приспіло небагато, але від того шарварку здавалося, що їх там незліченна сила…
— Стопекельний зрадник! — вигукнув гончар і, збагнувши все одним духом, хутко виплутався з павутиння мотузків, підбіг на змиг до поренчат дзвіниці, оком вергнув удалину, загледів дим пожарів, розгардіяш баталії, уздрів і нападників — недалечко вже від Коронного замка, від вежі Гончарської, яку там захищала сотня гончарів, і звелів Копистці, цехмайстрові мирославських жебраків, що їхній цех, старцівський, власної сотні не мав:
— Бийте на сполох!
Розгойдавши важенне серце старшого дзвона, Варфоломей Копистка вдарив, і гвалтовне бамкання попливло над Мирославом. Йому відповіли такі ж могутні голоси тривоги з інших дзвіниць та дзвіничок, ніби закалатали збуджені серця мирного міста.
Уже зійшовши трохи вниз, на щаблів кілька, — сама тільки голова його видніла з ляди, — Саливон закричав старому жебракові:
— Разів із тридцять-сорок бийте сполох. Потім знову — великодній передзвін! — і гончар так хутко подався вниз по рипучих дерев'яних східцях, що Лукія ледве встигала за ним.
— Не люблю непорядку! — покрикувала вона, намагаючись не відстати від хапливого батька. — Не снідавши й не обідавши, на війну?!
Сходи були такі тісні, круті й виткі, що спускатися вниз було старому тяжче, ніж лазити нагору, і дбав пан Глек тільки про те, щоб не впасти, а на бурчання пащекуватої дочки нітрішки не зважав.
Зійшовши хутенько з дзвіниці, він побачив на майдані чийогось коня, прип'ятого до стовбура берези, ні в кого не питаючи, скочив на нього, хльоснув кінцем оброті, гукнув щось та й зник у хмарі куряви, а на Лукію мерщій накинулись ці каві мирославці.
— Чого це б'ють на сполох, дівко?
— Напав пернатий гетьман.
— Свято ж!
— Собака римська, а не гетьман!
Люди поспішали — кожен до свого діла, де кому слід було ставати до роботи чи до зброї.
Тривожне бамкання, як і звелів Саливон, знову перейшло в святковий передзвін, а веселий заклик цехмайстра жебраків підхопили й на дзвіницях всіх інших церков Мирослава.
Вельми дратований хвилею цих неподобних веселощів, пан Купа-Стародупський посилав своїх посіпак чи не на всі дзвіниці
Розуміючи безглуздість своєї поведінки, пан Купа, задерши голову, сварився кулаком, знизу горлав щось дзвонарям, а потім сам чогось перелякався, аж лисе тім'я обережненько собі погладив, бо там іще синіла прездорова гуля: на золотім хресті соборної дзвіниці він уздрів сокола, і панові обозному здалося, що це — той самий, котрий так люто дзьобнув Купу в голову кілька днів тому, і знову на думку спало загадкове й дурне пророкування навіженого Козака Мамая, же йому вмерти судилось, Пампушці, від будь-якого птаха…
8
Поки пан Стародупський, як і годиться обозному, порядкував у городі, на пороховому млині, в пекарнях, салотопнях га кузнях, архирей, як і належить полковникові, мчав ристю до Коронного замка, де так нагло знову озвалась війна…
Козак Мамай, тимчасом скочивши на свого коняку-розбишаку, прихопив за повід іще двох гнідашів, необачно прип'ятих чиєюсь рукою під тим же Мамайовим дубом, та й помчав на гору, до кузні москаля Іванища, бо мав до нього якесь пильне діло.
Спинивши свої коні, Мамай гукнув:
— Ковалю!
— Нема дома, — відповіли, вибігаючи на дорогу, дрібні коваленки й ковалівни, дванадцятеро, чи скільки їх там у Анни було.
— А мати де?
— 3 татом, — відповіли ковалята.
— Нав'ючили на коні все, що накували за ці дні… — пояснив найстарший.
— …Списи, шаблі, — додав підстарший.
— Та й побігли на війну! — закінчив середульший.
— Хто ж там грюкає в кузні? — спитав Козак Мамай.
— Наш Михайлик! — в один голос відмовили малюки.
I викрикнули вони це так голосно, що хмара голубів, котра мала притулок біля кузні, знялася в небо, і Мамай подумав про те, що якийсь із цих птахів прилетів сьогодні від посланця долинян, від Глека, прилетів без листа, без вісточки від нього, що мало свідчити про страшне якесь лихо, котре спіткало хлопця в перший день путі.
Ковалята, відповідаючи Козакові, гукали так голосно, що Михайлик, почувши в кузні той лемент, уже визирнув до гостя з широченних дверей.
— Хто мене кличе? — ще й не роздивившись, спитав він своїм дужим басом.
— Війна кличе! — відповів Козак.
— Треба йти на війну? — спитав Михайлик і зніяковів, наче дівка, до якої прийшли старости, бо ж йому вже кортіло туди, де гримів бій.
I він спитав непевним голосом у матінки, що стала на порозі кузні:
— Леле! Що ж робить?
— Благословляю, — урочисто мовила Явдоха. — Хоч і один ти в мене… Але ж треба, синку. Йди! — і вона, подавши хлопцеві важенний келеп, тричі перехрестила Михайлика.
— Рушили? — спитав Мамай.
— 3 вами? На край світу!
— Пороху понюхають, кулячого дзизу послухать. То мерщій!
— Я готов! Тільки… треба, щоб мене хтось… розсердив!
— Однокрилівці те зроблять якнайкраще, — посміхнулась матінка. — 3 богом!
— Рушили! — сказав Михайлик і допав гнідаша, котрий вухами стриг біля Мамайового мальованого воронька.