Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Що ти сказав? Повтори!
— Скарб…
— Ти сказав… ти сказав… скарб?! — тремтячим тихим голосом перепитав Пампушка.
— Еге ж… саме так я й сказав: скарб!
— Ти щось таке… про неї… знаєш? — пошепки й заникуючись, як гетьман Однокрил, спитав Купа. — Ти щось про неї знаєш, пане Саливоне? Ну, скажи! Про оцю нову шинкарочку… щось таке знаєш?
— Уперше бачу сюю вельми лепську молодицю, — відповів пан Глек.
— Ти від мене краще не крийся. Скажи лишень!
— Як перед богом!
— Мені…
— Чого тобі від мене треба? — здивувався гончар.
— Скажи: чому це ти ляпнув, що шинкарочка — скарб?
— Ти ж сам бачиш, яка вона лепська!
— Та й що? — наполягав Пампушка.
— От тобі й скарб!
— Стривай-но, стривай! Ого!? — хутко заговорив пан Купа. — Тобі, гончарю, здається, що ця жіночка — не так собі просто…
— А що?
— Я вже зрозумів: скільки дукачів у її намисті?! Вся в золоті!? На кожному пальці — каблучка!? У вухах — ковтки!? На шинквасі круг неї — крупа червінчиків!? Розумію! Вся вона в золоті!? Тямлю! Скарб! Вийшов із-під землі та й сам віддається до рук.
— Страшно в такому ділі змилити.
— В чім змилити?
— А що… коли ми здря на шинкарку таке подумали? Що, як вона — зовсім ніякий не скарб?
— От який же ти, Саливоне: скарб — не скарб! Сам же тільки-но казав, що молодиця — скарб. Говорив?.. Говорив!
— Тьху на твою голову! — розсердився Глек та й підвівся, щоб іти додому, бо вже й так пора була начуватись від Лукії доброго прочухана. — Бувай здоров!
33
— Ходи здоров! — зопалу кинув пан обозний, але, схаменувшися, схопив гончаря за рукав. — То ти ж казав мені, що молодиця — скарб? Казав чи не казав?
— Казав, казав! Одчепись…
— Ну, от! Казав, що скарб? А хто ж не знає, що запорозькі скарби, коли минається пора закляття, виходять з-під землі та й прикидаються…
— Чим прикидаються?
— Чим заманеться нечистій силі.
— Котрий — собакою прикинеться. А котрий…
— Знаю вже, чув!
— В одному селі… вночі проти Великодня… коли всі пішли до церкви… до старої баби, що зосталась дома сама, входить наче парубок та й просить попоїсти. «Чого ж я тобі дам проти Великодня! Пісного вже нема нічого.» — «Та чого хочеш, того й дай!» От баба й здогадалася, що то скарб вийшов парубком! Схопила вона кочергу, та межи плечі його — торох!.. I як посипались з нього дукачики…
— I про це я вже чув…
Але Пампушку вгамувати вже змоги не було. Схопивши цехмайстра за рукав, він провадив своєї:
— А то йде, бач, колись чоловік. Аж перед ним — корова. «I відкіля се, думає, ся корова?» аж йому сумно стало, що корова ніби з землі виросла. — «А може, дума, се мені грошики господь посилає?» та дрюком — по корові! I як посипались дукачики… леле моя…
Коли не стало терпцю, гончар мовив:
— Прощавай! Піди та спочинь.
— Ти ж сам казав… I
— Чого це ти так думаєш?
— Пора б уже! У мене з паном-богом, бач, рахунки свої! — і Демид Пампушка подумав про віз ладану, побожно спалений серед степу. — I от я й думаю, що се мені сам бог послав оцю шинкарку, оцей гарненький скарб, оці грошики…
— Що ж ти надумав? — налякався цехмайстер гончарів. — Отаку славну молодичку — та дрючком?
— Але ж ти бачив — скільки на ній дукачів? Зверху — стільки золота! А скільки ж то всередині? Подумай сам! Дукачі ж — найпевніша прикмета!
— Чого ж тобі треба від мене?
— Нічого й не треба б! Я й без тебе впорався б, щоб не ділитись. Та… коли вже так недобре вийшло, що й ти здогадався про все, допоможи мені взяти.
— Чужу Молодицю?
— Скарб! Тільки нічого не кажи Оникієві Бевзю, щоб не ділитися з ним! А коли ми з тобою таки візьмемо…
— Доведеться оперіщити?
— Дрючком!
— А коли вона… коли не скарб? Коли це просто молодиця? Що ж тоді?
— Невже ж ти не тямиш: ніхто в нас цієї шинкарки раніш ніколи не бачив? Не бачив!
— А й справді!
— Отож! А коли не хочеш, спробую сам.
— Коли ж?
— Сьогодні вночі. Тільки, щоб ніхто — ані-ні! Т вони, озираючись, вийшли з шиночка.
34
Вірний Оникій Бевзь чекав на свого пана біля таратайки.
— Сідай-но, Глече, підвезу, — кинув цехмайстрові Купа.
— Я пішки: недалечко ж!
— Однаково: ходити пішки не годиться.
— Чому б то?
— А тому, що ти — голова над гончарями міста Мирослава. I раптом — пішки!?
— Я таки піду…
— То не жди ніякої поваги.
— Від кого поваги?
— Від гончарів твоїх. Від мене поваги. Від усіх! Яка ж повага, коли пішки? — і звелів Оникієві Бевзю: — Паняй!
Той оперіщив коней.
А коли рушили, катюга зозла сказав панові обозному:
— Копав з вами цілісінький день! А що маю? — і заговорив з досадою: — I чом це бог не дає мені всього, що треба? Зате вам — повною жменею! Хоч ви й старі та грішні: людей і бога обманюєте, бідних зобиджаєте! А я ж — молодий, розумний, гарний, а не маю ніц!?
— Не гніви бога, парубче!
— Ще й з вами чорти мене зв'язали! — правлячи кіньми, провадив далі Бевзь. — А що я матиму за все усердя?
— Знайдемо скарб, матимеш грошики. А не знайдемо, порозумнішаєш біля мене. Навчишся чогось доброго. Вилюднієш! Невже цього твій розум ніяк не осягне?
— Все, що вигідно, мій розум осягає! — і він люто шмагонув по конях.
А коли підкотили до кованих штахет огорожі, до його власних воріт, пан Купа раптом наказав:
— Завертай у двір! Та мерщій! — і мало не зойкнув, бо затруєні кислички, що лишились після відомого діла в жартухи Мар'яни, вже робили своє.