Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Чого це вам аж так приспічило?
— Приспічило-таки! Бо поспішаю дуже… отуди б!
— Отуди? — здивувався Бевзь. — Люди ж кажуть, буцім туди пішки доходить навіть сам руський цар?! А ви…
— Вези, вези! А про царя не смій мені такого…
Коли ж хутенько під'їхали, Оникій спитав, схиляючи товсту й червону шию молодого катюги:
— А штанці ж ви там — як? Очкурика? Самі? Чи, може…
— Розв'яжу сам! — скоренько скрикнув пан Купа-Стародупський і так рвучко вискочив з ридвана, аж той довго ще хилитався, мов колиска.
«Що то значить — пан!» з повагою
35
Хитався світ перед очима і в двох парубків, у Михайлика і в Пилипа, поки бігли до господи єпіскопа.
— Ярину вкрадено! — в один голос видихнули вони, коли отець Мелхиседек виступив до них із внутрішніх покоїв.
— Знаю, — сказав той коротко.
— Треба рятувати! — аж задихнувся Михайлик.
— Я піду, — похапцем вихопився Пилип-з-Конопель.
— Іди, — сказав владика. — Шукай!
— I я теж! — рвонувся й Михайлик.
— А сотня? — спитав архирей.
— Хтось інший… нехай!
— Сотник ти чи не сотник? Михайлик осікся.
— Рушай, лебедику, не гайся, — кивнув руанцеві єпіскоп. Підійшовши по благословення, Пилип-з-Конопель зразу ж
був рушив до дверей, але повернувся.
— Хочу попросити…
— Слухаю, — схилив білу голову єпіскоп.
— Мені хотілося б… знову забрати з собою портрет!
— Візьми.
— 3 ним легше буде шукати.
— Розумію.
— Шукати ж, може, доведеться по всьому світі. А легше — з образком: чи хто не бачив? Не стрічав?
— Візьми… там, нагорі.
— Обіч вікна, — прохопився з необачним словом Михайлик.
— Ти звідки знаєш? — підозріло поспитав архирей.
— Це я так… — зніяковів пан сотник.
Втрьох вони зійшли на другий поверх, і все в її кімнаті лишалось, як і в ту ніч, коли був тут Михайлик.
Кивала, як і тоді, тінь вишневої гілки, і нелегко було від неї одірвати погляд.
Пилип-з-Конопель раптом скрикнув.
Скинувши оком на стіну, Михайлик побачив…
Ні.
Він там нічого не побачив.
Рембрандтівського витвору в кімнаті не було.
Портрет Кармели Подолянки зник.
Пiсня шоста, московська
1
А лiто, лiто, летiло, мов крилами…
2
Літо було шкварне, прикре, голодне.
Дні та ночі минали в тяжкому ратному труді.
Бо війна ставала все запекліша, дошкульніша, грізніша.
Десь там ближче та ближче підступали татари й німота, найманці гетьмана Однокрила, до російських полків князя Горчакова, ближнього боярина, і хтозна, чи ж дійшли до нього мирославські гінці, чи знають князеві вивідачі про зраду гетьмана, чи не паде росіянам на голови гетьман неспогадано й нагло?
Десь там точиться вже, видно, війна між лицарями Запорожжя й однокрилівцями, війна… Але де?.. Але як?
Десь там — лісами та болотамн скрадаються з листами до московського царя посланці України. А чи дійшли ж?.. I де зони?
Десь там…
3
А тут, перед Коронним замком, на тому ратному полі Долини, де так гучно зганьбило себе в несподіваній поголовній бігунці розкішне військо гетьмана Гордія Пихатого, підступно почастоване
Ці жовті пелюстки дратували пана гетьмана ще й тому, що в неправій війні, котру він розпочав, далекоглядний, уповаючи на Варшаву, на Рим, чи на кишеню Ван Дорна, поки що не було звитяжної переваги ні на тому, ні на тому боці: терези фортуни не схилялись — ні туди, ані сюди…
…Коли вітця Мелхиседека трохи поранило в бою, він, підтятий викраденням Ярини, помітно підупав на силі, тож мирославців тепер водив у бої сотник Михайлик, а інколи й Козак Мамай, який часом повертався в Мирослав з того боку, з пошуків за панною Подолянкою, котра з того дня так і зникла, як сіль у воді.
Лукія, гончарівна, як і перед тим, нишпорила з дівочою сторожею по місту, по всіх закутках, та й довкола — по Калиновій Долині.
Пан Купа-Стародупський, цей худнув і блідшав, бо ж пані Роксолана ревно сповняла свій підступний замір. Ще й від того худнув і молодшав Купа-Стародупський, що скарбів шукав, шукав, а не знаходив. Ще й від того худнув, що бентежила його липуча думка: йому здавалося ввесь час, буцім таємниче зникнення пана Оврама Роздобудька якимись потаємними вервечками сплетене з шуканням того запорозького скарбу, задля котрого він і прибув сюди: знайшов, може, і втік?! Знайшов, гляди, і втік…
Шукав своїх скарбів і алхімік, Іванов-Іваненко: вже й болотну руду здобували на тому самому місці, де його замалим не вбили жовтожупанні харцизяки, вже ковалі чимало й зброї накували з того заліза, знайденого в іржавому болоті, а до селітри алхімік так-таки докопатись не міг — ні на тій могилі, що Сорокою зветься, ні деінде, а пороху в місті Мирославі зовсім лишилося обмаль.
Та й хліба вже невистачало в городі.
Та й інші припаси зійшли нанівець.
Вже й базарний майдан спорожнів і заглух: нічим було торгувати. Та й продавати було майже нікому: всіх до свого діла привернула війна.
Людей у городі ставало менше та менше, бо гинули в боях. I в Михайликовій сотні — не так уже й багато лишалось вояків, хоч він уже й отаманував аж над трьома сотнями, котрі зосталися без проводу, бо ж сотники наклали головами.
Ніяка запомога вже не прибувала в город Мирослав, обложений однокрилівцями з трьох боків, а з четвертого — болотами, іржавцями та непролазними багнами; ніяка потуга вже не вливалась до міста — ні посполиті, ні лейстрове козацтво, ні запорожці, котрі вже десь там, певно, поспішали од Дніпра — на поміч правому ділу, ні з численних зимівників хлібороби, колишні козаки, ні ремісництво з інших полків, яке валом валило сюди в перші дні війни, тобто всі ті, хто волів прийняти смерть у боротьбі проти зрадників, ніж знову потрапити в лядську неволю.