Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Я не знаю…
А потім знов і знов:
— Я мушу їй про все сказати, мамо! — і Михайлик, як снохода, рушив садом до дверей будинку, щоб увійти в покої.
— Куди це ти? — схопивши свого Михайла за руку, тихо спитала Явдоха.
— Я з нею мушу побалакати.
— Про що?
— Як то — про що?! Про портрет. Про якусь небезпеку…
— Про яку ж небезпеку ти скажеш? Аж он — той парубок, Пилип-з-Конопель. Він скаже про все те сам!
— Але ж я мушу, мамо, їй сказати, що я… що в мене…
— Не
— А я й не думаю спішити. Але ж… пора! Бо той Пилип… погляньте, мамо!
— Бачу! Ходімо разом, синку.
— Я сам, мамо, я сам…
— Так ти ж — несміливий, — сказала сумно мама.
— Несміливий, матусю.
— Так ти й не хитрий.
— I не хитрий, мамо.
— А до дівчат без хитрості — ого! — не підступай. — Я буду з хитрістю, ненько.
— Ти?! 3 хитрістю? Таке теля? — і, глянувши на Подолянку, щось наче збагнула..І пошепки спитала: — Як ти гада* €ш — хто вона?
— Кармела Подолянка.
— Небога самого владики!
— Владики то й владики.
— А хто ти сам?.. Хто ти такий?
— Я є коваль! — гоноровито відповів синок.
— Велике цабе — коваль!
— Велике, мамо, — без тіні посмішки кивнув Михайлик*
— Так у тебе ж — ні шеляга.
— Дарма!
— Ні хати.
— Дарма!
— Ні роботи.
— Дарма!.. Буде ж колись — і шеляг, і хата, й робота… Навіть нові штани! — і він скінчив рішуче: — Ну, я піду!
— Так ти ж — нестрижений.
— Дарма!
— Ти що надумав? — збентежилась мати.
— Одружитись, мамо.
— 3 небогою владики?! Збожеволів!
— Збожеволів, мамо, — покірно погодився хлопець. I знову замовк.
Вся ця хутка балачка, що відбувалась пошепки біля крайнього вікна, миттю спливла з його мислі, і хлопець знов нічого вже не бачив і не чув.
А те, що скоїлось потім…
13
Те, що скоїлось потім, мало не зжужмило всю раду.
Ярина Подолянка, налякана двома покликами: «Кармело!» якусь хвилину повагавшись на порозі, все-таки вийшла до громади.
На срібній таці в неї були золоті келехи з медом хмільним, з терновим столітнім вином, що від його найменшої крапельки макітрилося в голові навіть у бувалих запорожців, — бо ж не почастувати гостей, як звичай велить, українська душа не може навіть у найприкрішу хвилину, навіть на похороні, навіть у скруті війни.
Ярина переходила від столу до столу, хоч там уже й порозставляла пані Роксолана свої трунки, та кожен поспішав саме із власних ручок цієї, як кажуть наші братиполяки, слічної дівчини — пригубити врочисту чарку частування.
— За перемогу! — зичив кожен.
«За господиню!» думав кожен.
I перемога, така жадана вже, здавалась кожному прекрасною, як юна господиня цього дому.
I господиня мила була в ту мить жаданою, як перемога…
Коротше кажучи, коли панна Ярина проходила
Келех був золотий.
Але ніхто з ним тої ж хвилини не втік.
Хтось його вихилив — там, за вікном, брязнув келехом об дерев'яну підлогу кімнати. I в ту ж хвилину щез так хутко, що ніхто й роздивитись не встиг на зухвальця.
А був то Михайлик.
Ярина скрикнула.
I не тільки тому скрикнула, що перелякалась, хоч перелякатись, правда, вона таки перелякалась.
Та й не без причин либонь.
Бо ж було чого боятись і лякатись: за коротке своє життя випила дівчина лиха повний ківш.
14
Мати н, рідна сестра єпіскопа Мелхиседека, бувши замужем за полковником Прилюком, рано овдовіла, бо полковника замучили пани в Варшаві, а наступного року ті ж таки ляхи підступно вбили й матір Подолянки, а дівчинку тоді ж таки завезли нишком аж до Рима і там сховали в кляшторі домініканців.
Довелось Ярині, зразу ж перехрещеній на Кармелу, чимало попожити і в католицьких монастирях у Болоньї і в Пармі, і в Парижі, і в Відні, і в Амстердамі, і причетні до її долі були за ті роки — не тільки польські сенатори, а й папські нунції, а й палатини угорські, і венеційські та габсбурзькі посли, бо виховання панни Подолянки було важливим ділом римської церкви, котра частенько викрадала дітей української шляхти, щоб виховати з них перевертнів, ворогів свого народу й православної віри.
Вихованці Ватікану, повернувшись на Вкраїну, виконували всякі доручення своїх господарів, припоруки часом гидкі й криваві, бо ж частенько саме з перевертнів виростали найлютіші вороги українського народу.
Тверді надії покладали святі вітці й на Подолянку, бо ж дівчина умом і вродою була прегарна, але все сталося зовсім не так, як вони сподівались, і тепер монахи десь там лютилися.
I, як те видно було, не забували про панну, не можучи простити ні втечі, ні зради престолу святого Петра, то й стежили за нею всюди і вже намагалися знов її викрасти, а чи навіть убити, та й гетьман Однокрил був пробував схопити Подолянку заміж, і вже тричі відбивали її в жовтожупанників, і все це стало причиною до переїзду сюди, під захист дядечка Мелхиседека.
Ось які поважні та прикрі причини змусили Ярину скрикнути, хоч і була вона — не з полохливих.
Та треба сказати, що, вздрівши по той бік вікна запорожця, який покликав її тим огидним католицьким іменем, панна збентежилась іще більше, бо лице Філіппа здалось їй знайомим, хоч і не могла вона згадати, де його бачила.
Все це скоїлось так швидко, що й не стямились люди, як за хвилину в архирейських покоях знявся гучний переполох.
— Ловіть його! — тонісінько сурмив пан Хівря.