Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
I аж просіяв:
— Я це поправлю, — мовив молодик.
— Тобто як? — спантеличено спитав єпіскоп.
— Полагоджу.
— Не розумію.
— Я оженюся з нею, — намагаючися не дивитись на Ярину, простодушно проголосив Михайлик.
— Ого?! — прохопилась панна Подолянка.
— Бовть, як жаба в болото! — пискнув Хівря.
— Ми оженимось, — поважно потвердила й святоха-Явдоха.
— Отак притьмом? — спитав єпіскоп, тетеріючи з подиву перед нахабним хлопцем.
А всі зареготали.
— Тири-тири, дівонько, я твій жених? — хихонув Хівря.
— Хоч би в мене спитав, короленку, — глузливо кинула обшарпаному Михайликові пишна панянка
— Я ще не встиг, — пояснив хлопець.
— Ми спитаємо, серденько, — заспокоїла й неня. — Як слід по закону!
— Спасибі, ненько, — і панна Ярина гречно посміхнулась до матері, бо ж була в монастирях хорошенько вихована, і тут же люто визвірилась на Михайлика, аж усім страшно стало, так лихо блиснули її прекрасні очі: — Щастя твоє, що ти з мамою, хлопчику! — і лагідним голоском, кепкуючи, додала: — Дай мамі ручку!
I пішла до дверей, ота хутка Яринка, строга, як ялинка, струнка, як хвоїнка, гостра, як тернинка. А від порога обернулась:
— I щоб на очі мені більше не потрапляв!
— Добре, — скраснівши, мов жарина, покірливо й лагідно, але голосно, з чоловічою впертістю гукнув Михайлик. — Я не сам прийду! — гукнув він їй услід. — Я не сам! Я зашлю старостів!
— Балака, мов колядує, — здивувався владика.
— Здурів! — штурхонула сина Явдоха.
А панна Ярина, люта-прелюта, мимохіть затримавшись біля порога, аж поперхнулась тим сердитим і зневажливим словом, котрим хотіла була дати одкоша молоденькому нахабі, так поперхнулась лихим словом, аж мусила проковтнути його і, не пустивши пари з уст, мов галушкою вдавилась тендітна панночка, мерщій ступила на поріг, тікаючи від незлобивого, але таки досить дошкульного реготу, який так одностайно грянув за її спиною, бо ж на ту мить Михайлик знову вперто повторив:
— Я таки зашлю їх… старостів!
«Жовтодзюб! — люто подумала панна про молодика, хоч їй уже й самій було смішно. — Губи, як капиці! Від вуха до вуха. Мамин синок!»
I рвонула двері.
Але геть вийти не змогла.
20
На порозі стояв Ігнатій Романюк, сивоголовий чоловік непевного віку, молодявий, ставний, з бурштиновими чотками в тонких нервових пальцях, колишній її духівник і вихователь, католицький священик, спочатку ужгородський, а потім пармський канонік, котрий торік Ярині допоміг утекти з Голландії на батьківщину, а тепер, знявши попівський сан і пішки пройшовши мало не всю Європу, з пильним ділом поспішав до Москви.
— Кармело, доню! — прошепотів Ігнатій.
— Падре, ви?! — радісно скрикнула панна і гаряче припала старому до руки.
— Не треба, доню, — і він вихопив руку, на яку впало кілька дівочих сліз. — Я вже — не піп, Ярино.
— Це шана батькові, а не попові, — скрасніла панна і, виступаючи з покою, попросила: — Завітайте, святий отче, до мене! Потрібна ваша рада…
— Сьогодні ж, доню.
I він переступив поріг.
Зодягнений у чорну сукняну чоху, — ніхто в нас так чорно тоді не одягався, — стрункий, легкий, моторний, як юнак, і з мудрими очима літньої людини, якій немало довелось зазнати лиха, — рум'яний і аж почорнілий від сонця всіх країв Європи, він рухапся стримано й зовні спокійно, як і всякий природний горянин-гуцул, хоч і покинув він свої полонини за багато років перед тим.
Ступивши до архирейських покоїв, Гнат Романюк оком бувалого в бувальцях католицького попа за найкоротшу мить кинув оком по всій кімнаті, по людях, що там раду радили, по юрбі за вікнами, по стелі й по стінах, досвідченим оком священика й мандрівника.
На піднебенні, тобто на стелі між двома дубовими сволоками,
Ступивши кілька кроків по рясно всипаній, заради Зелених свят, травою й квітами підлозі, — була ж саме Клечальна субота, — Гнат Романюк підійшов до столу, що й за ним по кутках зеленіло клечання, а владика підвівся назустріч, вітаючи гостя, запрошуючи до господи, щиро радіючи старому гуцулові, рятівникові панни Подолянки.
— Слава Йсусу! — привітався по-карпатському Романюк.
— Навіки слава! — озвався єпіскоп. — Сідайте, прошу вас. Куценький ченчик, отець Зосима, чорним чортом повільно
ниступивши з-за спини його преосвященства, повагом підсунув гостеві мережаний дзиглик, пан Романюк хотів був сісти, але, скинувши оком до порога, помітив здоровенного козарлюгу з матінкою, що йому кілька днів тому гуцул порятував життя н бою…
Сивоголовий бачив, як Михайлик рвонувся був до нього, але, стриманий паніматкою, так і лишився біля дверей.
Тоді пан Романюк підійшов до хлопчини, обняв обшарпаного сіромаху, почоломкався з ним; уклонився; Явдосі і вже хотів був повернутись до підставленого Зосимою дзиглика, але старому здалося, буцім парубок сам не свій.
— Чого це ти такий скуйовджений, легінику? — спитав у нього Романюк.
— Сватався тільки-но! — глузливо пропищав пан Хівря.
— До кого ж це ти? — спитав у Михайлика галичанин, уже шкодуючи, що розпочав таку недоречну розмову.
Михайлик мовчав, похнюпившись.
Тоді пан Романюк, щоб перевести на жарт, заговорив:
— Розумію, синку: все палає в тебе, бушує й веретениться в очах… — і посміхнувся. — Я пригадав одну боснійську пісеньку… я був колись каноніком у Мостарі, в долині Неретви-ріки, і чув там жартівливу пісеньку про пожежу міста Травника, що його підпалила красан-дівойка «чорним оком крізь кришталь зіниці», та й згоріло те місто з усіма палатами, з двома веселими духанами, з корчмою новісінькою, згоріло все місто від погляду дівчини, либонь такої ж, як оця, що зараз вийшла… Так? Я вгадав, юначе? Це ж вона була ось тут?
— Вона, — сміливо сказав Михайлик, і ні тіні посмішки не пройшло по обличчях на цей раз, так він сказав це однісіньке слово: вона! — і всі відчули, що й тут уже палає ціле місто… — Вона!
Помовчавши, владика запросив галичанина вдруге:
— Сідайте ж!
I вдруге вклонився гуцулові, гостеві города Мирослава.
21
Вмочивши сухе василькове кропило, що лежало край столу на срібному казанчику свяченої води, Гнат Романюк покропив собі лоба та й сів на той дзиглик, а всі дожидали, що скаже він, цей, здалеку прибулий, гість.