Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Ильченко Александр Елисеевич

Отож не чулось тут ніякого повіву війни в ту хвилину, хоч і тинялись по базару козаки в скривавлених завоях, стомлені; закурені, обшарпані, охлялі, а до них кричав тоненько вогненнопейсий рудь, пристаркуватий єврей, що стояв над шапликом з брудною кригою та соломою, в якому плавала прездорова бочка:

— По квас, по квас, — лементував він, — по добрий квас!.. Сонце палить, а квас гасить! — ще й стукав цурупалком у напівпорожню бочку: — По трояку! По трояку!.. Сало палить, а квас гасить! Хто квас минає, той щастя не знає! — і, либонь на щастя сподіваючись, дехто й не минав того страшнуватого пійла, і думав собі Кохайлик, якщо сьогодні розбагатіє-таки,

то вихилять вони з мамою зразу по три михайлики, — це тоді вже, як по обіді пити схочеться, бо поки що, в чеканні призиченого циганочкою багатства, хлопцеві хотілось тільки їсти, бо ж ніякого сала, яке тра гасити квасом, у нього давненько вже і в роті не було.

Отже, потрібно було спочатку… хоч трохи розбагатіти, роззолотіти, штани полатати, хліба пожувати, бодай годиноньку порозкошувати.

38

Розбагатіти! Бодай на один день. На годину! Бодай на ту, хвилину, коли він знову стане перед очі тої вередливої та гоноровитої панни, котра так непоштиво сприйняла сьогодні його чесне сватання.

Та хоч багатства й не було поки що, він уже дивився на щедроти базару жаденним оком покупця, бо таки чогось чекав уже й чекав од слів тої циганочки…

Спинявся з матінкою й біля пронозуватих татар, що, на землі схрестивши ноги попід своїми віслюками та верблюдами, зазивали до товарів східних: ординських, турецьких, єгипетських чи персіянських.

Сивий бритоголовий татарин у червоній сорочці з куцими рукавами крутив шаблю, дихав на неї, і слід подиху легкою хмаркою танув на синьому лезі… Були в того татарина й двосічні мечі, і криві ятагани з візерунчастої дамасської криці, і двома горнами палахкотіли очі в молодого коваля.

Купити б ось таку, щоб стати з нею перед очі панні!

А ще краще: зуміти б власною рукою скувати таке диво…

I сивий татарин, з обличчям, вимащеним олією, мов циганське дитя на морозі, блиснув хижими зубами і, видно, зрозумівши невситиму душу хлопця, молодого майстра, дав подержати дамасську шабельку, стокрот зварену, скручену й сковану з окремих тоненьких штабин різного гатунку сталі й заліза, дав поглянути зблизька на дрібні хитромудрі узори на вилощеній кислотою зернястій, смугуватій, синюватій поверхні того крушу чи, як ми тепер сказали б, металу.

Ще й сідла там були в татар, — ах, які сідла! — і мисюри, і крицеві панцири, і лебедині стріли, і срібні сагайдаки, і все те молодому майстрові кортіло взяти до рук, помацати, подихати на сталь, запустити в небо стрілу.

Проти сонця мінились на татарському торзі й шовкові тканини, і все вбирало очі, виграючи пишними барвами небес та квітів Сходу, і все хотілося Михайлові бодай помацати, і парубійко мимоволі спинявся й витріщав ясні хлоп'ячі очі, бо ж нічого, крім витрішків, там купити не міг, але й світився й сяяв, аж мимоволі люди звертали на нього увагу, як і на всіх закоханих, бо ж почуття польоту ще не облишало його, і він летів та й летів, далі та далі, на те полум'я, в котрім річ нехитра й згоріти.

I мила Явдоха, бачивши, як він сяє, і ще не все в тім розуміючи, взяла сина за руку й притримувала, щоб він так не поривався вперед, і глузливо-лагідно спитала:

— Чи ж не тут свого багатства чекатимеш?

— Ні, мамо… Мабуть, не тут!

— Ну, то ходім.

I вони почалапали далі, роззираючись навкруги, але ні розбагатіти, ні заробити шматок хліба їм того дня не щастило ніяк, бо ж усьому тому мирославському базарові не було до прийшлих бідаків ніякісінького діла.

На ньому теліпались пошарпані в останній бійці-чубійці штани та сорочка, а парубкові ж хотілось

хоч у руках попом’яти оте мудре сукно всіх кольорів, що ним торгували пихаті німці: фландрським чи брюссельським — на черкеску, лондонським— на рясні шаровари, флорентінським — на червоний жупан, бо все це притьмом потрібне було Михайликові, аби вирядитись і стати хутчій перед очі Ярині Подолянці, яка так зневажливо сьогодні розмовляла з несміливим і обшарпаним голодранцем-ковалиськом.

На всі дива, в чеканні призиченого циганкою гараздування, наш молодик невтолимо поривав туди-сюди очища, охоту маючи скупити ввесь базар, щоб не тільки самому причепуритись, а й любу маму прибрати, як царицю, щоб і вирлоокій Мар'яні-циганочці купити й добрі коралі з дукачами, і кораблика з перлами, і оті зелені сапянці.

Чому ж тільки Мар'яні?

А кому ж? Не тим же дівчатам і молодичкам, котрі сьогодні на базарі так одностайно стріляють на нього очима? Та й не Ярині ж, отій вередливій та колючкуватій дівці, оприскуватій, мов іскра, панні Подолянці, терпкій небозі архирея?

Та чому б і не їй?

Посадовити б Яринку на оцім килимку…

…I наш простосердий Кохайлик спинявся купувати витрішки в незграйному колі голосистих вірменів, що торгували килимами: турецькими, персіянськими, хінськими, індійськими, текінськими, кубинськими, єреванськими, дагестанськими…

— Бачив, голота жовторота, бачив оце все?

— Бачив, — одвітував синок.

— Надивився?

— Надивився, мамо.

— То, може ж, тут — твоє сьогоднішнє багатство? — знов питала, лагідно з сина кепкуючи, Явдоха, і так вони й шкандибали поволеньки, мати й син, поміж купцями й крамарями, і Кохайлик, забуваючи про тщесерце, знов та й знов до всього придивлявся, бо вперше бачив таке скупчення витворів людських рук і аж таке буяння пристрастей — у гомінкому місті, і хоч усе те щедро виникало перед юнацьким зором, день аж надто повільно котився до далекого вечора, бо, звісно ж, як голод — то й день довгий! — і дивовиж усяких Михайлик мав задосить, а крихти хліба досі не було, і хлопець починав потроху сердитись на все довкола, вже й не ширяв і не шугав у тім своїм польоті, і вже йому й співати не хотілось.

Дратували його і несамовите заправляння цін, і навісний крамарський лемент, зойки, прокльони, викрики: чи то навально-шпаркі татарські, чи пихаті німецькі, чи галасливо-пронизливі єврейські, чи з лукавим жартом, схожі на кумедні віршики раєшника — московитські, а чи й приперчені солоним словечком, грубувато-дотепні заклики наських-таки, вже зіпсутих крамарським духом салогубів-крамарів, які в тому крику намагались наслідувати купців німецьких, єврейських та російських, разом узятих, — усе те будило в простодушного Михайлика огиду, бо щира козацька душа гаряче зневажала не торгівлю, а будь-яке гендлярство, хоч і було поміж козацтвом і своїх гендлярів та баришників задосить.

Тому-от з більшою повагою наш молодий селюк і поглядав у тім базарі на ремісників, котрі, ще не навчившись заправляти ціну, по-людському спокійно збували витвори власних рук чи рук своїх челядників: і рушниці, і чоботи, і сукна, і шапки смушеві, і золоті сережечки, і порох, і ліки, і книги, і плужне залізо.

39

Торгувала власними череп'яними виробами наймичка і заразом названа дочка цехмайстра Саливона Глека, — ота сама гончарівна Лукія, котра так сердито гукала батенькові з-за вікна в архирейську господу, коли в них якась мара сьогодні в домі вкрала двері з поличчям Мамая, смутку її чубатого, її милого й коханого лебедика, бурлаки й лобуряки.