Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
I, в своїй простоті рушник вибираючи, що на ньому до вінця стати хотілось би («та ми з тобою на рушничку стояли, та ми з тобою присягу мали»), Михайлик все-таки йшов за мамою по базару, на той бік його, майже ніде не спиняючись.
Спинився він тільки біля діда Копистки, цехмайстра жебраків, спинився-таки, бо ж пройти мимо снаги не було: старий Варфоломей Копистка торгував веретенами й сопілками.
А сопілки ті…
45
Ого, ті сопілки славились не в самій лише Калиновій Долині, тож і стояв біля Копистки цікавих величенький гурт.
Він грав там на своїх сопілках, Варфоломей, а що було рану^ вато і старий ще не встиг надудлитись горілочки, то й грав у такому
— Скрипку либонь чорти вигадали, — казав старий, — а в сопілочку сам святий Петро грав… — і Варфоломей розповідав про дудариків, про сопілки, про різні голоси: які з вільхи прив'яленої, а які з клена, ще інші — з бузини чи з калини, і в кожної свій голос. — Аж ось, послухайте! — і знову — на тій чи на тій загравав, щоб знали люди, чим різниться тутешня сопілка від карпатської скосівки, що про неї співається в пісні: «Гей, на високій полонині вітрець повіває! Гей, там сидить вівчар молоденький, на сопілці грає…» — і він пригравав мелодію гуцульської пісні, і люди слухали, чекаючи далі — чи розмов, чи переливів щораз нової сопілки, і з досадою повитріщались на пана Купу-Стародупського, котрий, по базару тиняючись і в усе, що там бачив, втручаючись, преповажно, чи, як ми тепер сказали б, авторитетно мовив:
— Кому вони тепер потрібні, твої сопілки!
— Е-е, ні, пане Купо! Сопілка — річ потрібна. Навіть і в час війни! — і цехмайстер жебраків, особа в місті не остання, одвернувся до слухачів, які шанували його слово, та й знову заговорив: — Коли я ріжу кленові патички для сопілок весняними ночами, як защебече соловейко, то й пісні ллються з них веселі, солов'їні. А ті, що беру вдень, ті голосніші, басовитіші, як полуденний крик орла. А для сумних пісень вирізую паліччя восени — з калини…
— Сумних тепер не тра! — проголосив обозний.
— А веселих? — спитав хтось із юрби.
— Веселих тим паче.
— А яких же вам треба?
— Ніяких!
— Ого! — єхидкувато здивувався дід Копистка. — Таж людям рота не заткнеш!
— Свій рот побережи-но!
— Він у мене прездоровий, як у сома! — посміхнувся Копистка і, глузливо на пана Пампушку поглядаючи, вшкварив на кленовій сопілці такого веселого комара, а потім і козачка, і полтавочку, і циганочку, і буряка, і метелицю, і єврейського триндика, і польського краков'яка та молдаваночку, і шість пальців дударика так хутко та ловко бігали по соплах, що хто в танець пустився, а хто за сусідку тримався, щоб не закрутитися й собі, а потім кинулись один перед одним сопілки в діда Копистки купувати, кому яка подобалась, крім хіба тої, що завжди лишалася п його руках (сопілочка з калиночки, ясенове денце), його улюблена, з якою він не розлучався років либонь тридцять, граючи па ній журливе, сумовите й божественне.
I ледве матінка спромоглась відтягти звідтіль синка свого цікавого, вони вступили в царство їстівного, голоднісінькі, і, хоч уже вставала над містом, як казав на раді пан обозний, загроза голоду, — на базарі в той день іще всього було доволі… Так принаймні здавалось Михайликові та його матінці. Тільки здавалось!
Бо замало було вже в городі солі — й дрібної чорноморської, ' кам'яної закарпатської, і величківської, яку привозили з Польщі.
Хоч і мліли ще серед базару волики й телиці, вівці, свині, — але й м'ясива в городі ось-ось могло не стати.
Чимало й збіжжя продавалось на базарі в ту суботу. Стояли вулиці возів — із сіном, з прядивом, з вівсом, із хмелем. I лантухи з борошном, і мішки з крупами, і камені жовтого цукру, і дупляники меду, д всього було багато,
В Михайлика з мамою, крім забутого в кишені череп'я розбитої гладишки, нічого не було, тож вони й проскочили чимдуж мимо яток, щоб не бачити й не нюхати, бо парували ж там і всякі борщі — гетьманський з поребриною, і чернігівський — з лісовими кислицями, і київський, зварений на сирівці, з куркою та з бараниною, і пісний архирейський (на курячій юшці!) з карасями смаженими, з грибами, з оливками, з цибулею, з перцем, — і якась дебела годувальниця, спокушаючи Михайлика, що поспішав пробігти далі, покрикувала:
— Кипи, кипи, борщику, в полив'янім горщику, — од борщу все набряка в молодого козака!
Михайлик чимдуж квапився на той берег базарного моря, але пахощі й чарівні видіння переслідували його далі та далі, бо ж там парували й шкварчали січеники та крученики, і душенина шляхетська, і галушки з телячої печінки, і смажена тараня з медом, і ковбаси з риби, і на панські витребеньки — минькова печінка, і, звичайно ж, вареники з товчениками, і соломаха, і пряжуха, і ляпуни, і макорженики, і мегелики з сирівцем, і сластьони, і медяники, і вергуни, і марципани, і ще чимало всячини, якої ніколи не куштував не тільки наш Михайлик, а навіть і ми з вами, мій терпеливий читачу.
Все це так димувало й пахтіло, аж пробігаючи через обжерний торг, Михайлик навіть зблід, так схотілося їсти, і Явдоха швидше та швидше тягла синка на край майдану, далі від гемонських спокус, і їй здавалося, що вкрай зголоднілий Михайлик ось-ось знепритомніє.
Вони б уже щасливо й поминули те бурхливе базарне море, коли б наш коваль знову не спинився край базару, біля того ж таки фарбованого помосту, що на ньому зранку стояли шибениці: двох шибениць там уже, як ми знаємо, не було, а від третьої — лишився самий лише стовп, та й відбувалось тепер на тому кону щось незвичайне, чого Михайлик досі ніколи не бачив, і вже ніяка сила, навіть рідна матінка — не могла його протурити звідти геть.
Голісінький катюга вже кудись подівся, а на тім помості хазяйнували мандровані лицедії.
46
На кону шаленів якийсь парубок, такий рухливий, же здавалося, що їх там принаймні п'ять.
Рухляр був худий, як козиняча смерть, жилавий і кудлатий, але безвусий. Він сипав словами, як вітряк торохтів, закликаючи на виставу, що мала незабаром розпочатись.
Підкидаючи дрібні речі, жонглюючи ними, дотепний і пащекуватий, він перекидався й жартами чи не з усім базаром, тимчасом оголошуючи глядачам, що, бач, мандрівні лицедії, спудеї київської Академії, покажуть сьогодні в городі Мирославі нову кумедію про наймита Климка та про пана Стецька і що вистава почнеться ось-ось.
— Як воно там наш Климко? Чи живий? — озвався хтось у натовпі, питаючи про відомого всім городянам героя вистави.
— Живий та веселий, — одмовив любезний рухляр.
— Але сьогодні ж йому судилось, нарешті, вмерти? — з гурту спитав інший голос.
— Судилось! — і він знову заторохтів про початок вистави, правлячи за живу, як ми тепер сказали б, афішу й усіх дивуючи спритністю своїх сухих та жилавих рук.
В руках у нього миготіло кілька брилів, і трудно було навіть збагнути — скільки їх: п'ять? шість? вісім? — бо літали вони далеко над ним, потім слухняно повертались до рук, і їх мовби ставало більше та більше. Перегодом то вже були не брилі, а зелені кварти з горілкою, потім горющі смолоскипи, і ввесь час його язик ворочався, мов литовський ціп, раз по снопу, а раз — по току, раз — про виставу, а раз — просто так: