Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Не можу, голубе, — зворушена турботою, сказала Подолянка… — Я все життя була в неволі… по монастирях. А тут… тепер… я мушу воювати!
— Уб'ють… чи покалічать! I я прошу, Кармело…
— Ні, — відказала Ярина. — А ви… вертайтеся в Париж.
— Ніхто ж… — сумно промовив Філіпп. — Ніхто… навіть ви, Подолянко… ніхто не заборонить запорожцеві — накласти головою за Вкраїну!
Це прозвучало аж надто по-французькому, високохмарно, але такий затамований біль бринів у кожному слові Філіппа, що серце Ярини-Кармели стислося від гострого жалю, бо ж ні слова надії подати не могла вона цьому
Уклонившись, Філіпп Сганарель одійшов і став осторонь, а панна Подолянка знову повернулась до своїх галасливих подруг, які ще й досі напосідали на полкового обозного, доводячи, що й дівчата українські можуть стати на війні людьми.
36
— Ми вчимося рубати й стріляти, — сердито пирскаючи, говорила Лукія.
— Показилися! — буркнув обозний. — А хто ж варитиме борщі вояцтву?
— Наші мами, — відмовили дівчата.
— Хто ж козакам пратиме штани та сорочки?
— Пан сотник Хівря! — зареготавши, відповіли язикаті дівчата.
— А хто ж парубків милуватиме? — ворухнувши вусом, спитав старий гончар.
— Ми! — одностайно відповіли анахтемські дівулі.
— Розпусниці! — не сприймаючи жарту, розгнівався пан обозний і обернувся до гостя: — Ходім, пане Овраме!
— Цур! — так причепливо гукнула Подолянка, зоря-зоряииця, красная дівиця, аж пан Оврам, справний кавалір, навіть у таку прикру хвилину не міг не звернути уваги на чорні вогнисті очі цієї меткої білявки і мерщій поспитав у Пампушки:
— Хто це?
— Небога єпіскопа.
— Оце така?! — стиха ахнув Оврам, аж мурашки по спині забігали, та не тільки від п краси, а що стало моторошно: не дай боже — з такою дівкою заходити до суперечки, а йому ж малося (з кількома вірними людьми) завтра її викрасти. Шукайлові аж у ногах і руках засудомило, і він потяг пана обозного за рукав, щоб якось, нарешті, звідси вибратись геть, коли раптом сотник міської охорони, гончарівна Лукія, кивнувши дівчатам, звеліла:
— Візьміть!
I не встиг пан обозний гримнути на скажених дівчат, не вспів бідолашний чепурун отямитись, як на нього накинула дівоча сторожа прездоровий і претовстий мішок (чи не позичений, бува, Лукією в її братіка, в лицедія Прудивуса, отой самий, що в нім кумедіянти тримали на виставі панну Смерть?), — і хуткі та спритні дівочі пальці вже й зав'язали мішок побіля самих ніг, що з міха лише й стирчали зелені сап'янці.
— Пустіть його, дівчатонька! — зарепетував обозний.
Але дівчатонька, виконуючи розказ пресердитої гончарівни, що стала над ними сотником, ніби й не чули Купиного крику, — ні вухом не вели.
Та й пан Роздобудько марно лементував, пручався та чхав у не дуже й чистому мішку.
Дівчата, всім гуртом схопивши за кінці той прездоровий і важкий мішок, уже несли його бігцем кудись до середмістя, чи не до господи самого владики-полковника, превелебного вітця Мелхиседека.
— Йолопи! — гарикнув Купа на боягузливих гайдуків, бо тії так сторопіли перед навальним наскоком шалених дівчат, що не спромоглися ж порятувати важного шляхтича в біді, — вилаявся пан обозний іще якось там та й подався чимдуж навздогін за дівчатами.
37
— Кого це ви прицупили? — спитав у захеканих дівчаточок владика.
— Чужого
— Що ж воно за шляхтич? — спитав полковник голосно, щоб той у мішку почув, — і підморгнув Ярині.
— Хто ж його зна, — в тон йому відмовила Ярина. — Гарненький такий, охайненький, гречний…
— А ви самі — не дуже й гречні, — посміхнувся єпіскоп. — За що ж ви його ось так?
I дівчатка, як і водиться в їхньої голосної породи, загомоніли всі разом:
— Никав де не слід!
— Принюхувався!
— А гасла сьогоднішнього…
— Гасла й не знав!
— А цитьте-но! — покрикнула гончарівна. — От не люблю ж дівоцьких штук! Не всі зразу! — і, звернувшись до владики, спитала: — Що з ним робити, пане полковнику?
— Розв'яжіть-но! — звелів єпіскоп.
Дівчата миттю розв'язали лантух, але пан Роздобудько не міг із нього видобутися, бо стирчав же ногами вперед, — і дівчата, взявшись до міха, гуртом витрусили пана Оврама на землю.
Все це було так смішно, аж Ярина не витримала, засміялась, мов бубонці розсипала по архирейському саду, а за нею захихотіли, зареготали, заіржали й дівчата, і так заіржали, що й не приведи боже, щоб ось так із нас коли-небудь наші дівчата кпили, бо ж від того сміху аж квіти в саду полягли на траву, аж дерева захитали тонким верховіттям, аж фіранки шовкові на прочинених вікнах владичого дому повтягало всередину, як вітром-протягом, — аж мороз поза шкурою пройшов у пана Роздобудька, бо ж гуртовий сміх схожий був гуком своїм — і на дзвіночки срібні, і на дзенькіт бандури, і на дзюрчання струмочка, і на віслячий рев, і на скрегіт ножа об макітру, і на гамір сорок, еж він був, той сміх дівочий — заразом і в'їдливий, і лоскотливий, і лукавий, і солодкий, і колючий, і задерикуватий, бо ж він, той сміх дівоцький, і розкочувався там, і бринів, і бризкав, і захлинався від своєї ж молодої сили, бо ж там сміялись багато різних дівчат, не тільки молодих янголят, а й молоденьких відьом і чортиць, як те й буває здебільшого…
В'янучи в полум'ї дівочого глуму, бідолашний шляхтич намагався трішки причепуритися після перебування в мішку.
Пригладжував чуб.
Обсмикував на рукавах закавраші.
Поправляв китички на зелених чоботях.
Хоч і без того все лишилось на нім охайне і непожмакане, і він увесь був приємний та гарненький, і такою лагідною посмішкою осяялось раптом його зніяковіле обличчя, що дівчатка
враз принишкли, начебто вчинили щось недобре супроти такого хорошого чоловічка.
Тиша запанувала у владичому саду.
Від тієї тиші й прокинувся Козак Мамай, що спав десь там, за кущиком.
Саме від тиші й прокинувся, а не від гомону, від галасу, від сміху.
Козак Мамай прокинувся від тиші, 6о за все своє ратне життя він звик до гамору та гуркоту боїв, а тиша завжди будила в нім тривогу й позбавляла сну.
Лежачи за кущиком, під старою вишнею, Мамай розплющився, і перше, що він побачив трохи віддалік, були очі дівчини, тої самої, про яку він мріяв та й мріяв багато літ, очі гончарівни Лукії.