Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Не вірячи своєму зорові, бо дівка ж була в козацькому вбранні, Мамай так і лишився лежати, скам'янівши й спалахнувши заразом: він же нікого в світі не любив, тільки оцю сердиту гончарівну, та й не боявся ж нікогісінько, тільки її, — і Козак наш за найкоротшу мить відчув себе розпеченою й розжареною каменюкою, що її (запарюючи діжку для солоних огірків) молодиці вкидають у воду. Козакові здалося, буцім аж пара встала над ним, бо погляд Лукії, його коханої, його сонечка палющого, був лютий-прелютий, і чого тільки в нім не можна було прочитати, бо ж за коротку мить
«Я побиваюсь тут за тобою, лебедику, ночами не сплю, боліючи про твою долю, бо жити без тебе не можу, а ти… ти навіть звісточки не даси… ти, навіть прибувши до міста, лежиш ось тут, хропеш собі, а про мене й ні гадки!»
I все це, і ще безліч усяких думок та почуттів висловила дівчина одним-єдиним поглядом, що в нім були і радість, і любов, і біль, і докір, і серце з перцем.
«Мамаю? Невже… невже це ти?» за ту ж коротку мить ласкаво й радісно спитали очі вірної дівки, і тут же, зористі, погасли.
Лукія одвернулась.
Козак Мамай підвівся.
I стояв, не знаючи на котру ступити, ні в сих ні в тих.
38
— Хто ви є, пане? — чемно спитав єпіскоп у Оврама Роздобудька.
— Е-е-е-е… — так само чемно промекав пан Оврам, бо ж, нічого не пожмакавши в своєму вбранні, він голос у тій халепі таки втратив, хоч не міг на нього здобутися ще й тому, що не знав, як йому слід відповідати і як викручуватись.
Назватися б Оврамом Роздобудьком, зразу все й з'ясувалось би: його ж бо сам владика запросив — шукати в Долині запорозькі скарби. Але… з'явитися за таким ділом із мішка? Ні, ні! В кумедному становищі можна й продешевити, — він же ті скарби в котрий уже раз збирався продати, а для цього були потрібні незалежність, певність, гідність, а не поява з брудного мішка.
Отже, зразу називатись йому не хотілося.
А коли, не назвавшись, якось викрутитись? А через день і зникнути на певний час, якщо справа з тою самовладною панною, з тим чарівним дияволом у плахті…
Як же вчинити зараз?
Але часу на роздуми вже не було.
— Звідки ви прибули до нас? — все добре розуміючи, знову спитав владика.
— Я цього панка десь бачив, — солодко потягнувся, остаточно прокидаючись, Козак Мамай, зиркнувши в той бік, де стояла, відійшовши, пресердита гончарівна Лукія.
— Де ж ти його бачив, пане Мамаю? — спитав отець Мелхиседек.
— По той бік війни, ваше преосвященство: між прибічниками пернатого Однокрила.
— Чого ж вам, пане, треба тут? Ну? — наполягав владика. — Ну?
Аж Оврам знову так само виразно відповів:
— Розумію, — сказав єпіскоп.
— Що ж ви розумієте?! — остаточно перелякавшись, нагло заговорив панок.
— У мішок його! — кивнув Мелхиседек племінниці і, побачивши на порозі вітця Зосиму, що стояв там, тримаючи високу, цяцьковану золотом та діамантами й пов'язану шовковим платом архіпастирську патерицю, уздрівши куценького ченчика, котрий мав проводжати владику до вечірньої служби в соборі, Мелхиседек підвівся. I байдужісінько повторив: — У мішок панича!
— I куди ж? — спитала Ярина Подолянка.
— Укинути
— Укиньте в льох! Нехай полежить, — втративши до шукайла всякий інтерес, відповів архирей і заходився поверх вишиваної сорочки надягати чернечу рясу.
— Я ж прибув сюди за вашим… — почав був Оврам.
— Мені пора до церкви! — одвернувся, одягаючись, єпіскоп. — Допитаємо вас, таємничий пане, потім.
Взявши патерицю, єпіскоп рушив по саду в покої, а пан Оврам, проводжаючи його безнадійним поглядом, побачив біля паркана Купу-Стародупського.
— Пане Пампушко! — звомпив бідолашний шукач скарбів. — Чого ж ви мовчите!?
— Жду, — відповів обозний, ображено блимнувши на владику, який, маючи намір зайти на хвильку до своєї господи, саме наближався до пана обозного.
— Ждете, поки мене повісять?! — скрикнув пан Оврам Роздобудько.
— Я жду, владико, — почав пан Купа, заступаючи архиреєві шлях. — Коли ж у мене бодай що-небудь спитають? — і пан Демид Пампушка-Купа-Стародупський, скривджено випнувши пузце, закліпав до владики білими щетинкуватими віями, як ображений на неуважного скотаря товстенний кабанюга.
— Про що саме спитають, пане полковий обозний? — спинився біля порога архирей.
— Та що ж воно в нас діється!? — аж наче заспівав пан Купа. — Наряджають репану дівку старшинувати в міській охороні, а полковий обозний про те й не зна! I раптом якесь дівчище хапає вельможного пана-гостя, котрого ви ж самі, владико, до Мирослава й запросили…
— Я, кажете, запросив цього шляхтича? То, може, це…
— Оврам Роздобудько, — вклонився шукач золотих скарбів.
— Чому ж не призналися зразу? — спитав єпіскоп.
— На мене так напалися ваші дівки, що я, владико…
— Сторопів? — посміхнувся Козак Мамай.
— Авжеж! Вас ніколи не кидали в мішок?.. Отож! А як шукач скарбів, я можу вам певно сказати…
— Про скарби побалакайте з паном Мамаєм, — мовив єпіскоп і знову рушив до входу в будинок, бо вже дзвонилося в соборі.
Проходячи повз кущ калини, що ріс біля дверей, владика зірвав білу китицю і вдихнув її гіркий дух.
39
Про калину пісня линула та й линула над Мирославом, виникаючи то тут, то там… Ось вона, ось… Чуєте?
Ой червона калинонько,
Білий цвіт,
Ти квітчаеш, повиваєш
Білий світ.
Умивайтесь, дівчатонька
Молоді,
Цвіт-калину розпускайте
По воді.
Ой рум'яні будуть личка
У дівчат,
Що калиною вмивались
Проти свят!
Як малятко-немовлятко
Час купать, —