Країна Моксель, або Московія. Книга 1
Шрифт:
Отже, настав час підсумувати другу частину нашого роману-дослідження. Зіставивши отримані з різних джерел історичні відомості, ми мусимо визнати такі принципові істини, свідомо приховувані російською історією та московським істеблішментом від народів світу і від власного:
1. У російську історію правлячою елітою запущено чимало «доважку брехні», щоб довести слов'янське походження Московії і її так зване право «збирання землі російської». Насправді Москва і Московія є продуктом державної діяльності татаро-монгольської Імперії й особистим надбанням хана Золотої Орди Менгу-Тимура. Саме за нього вперше з'явилася Москва як поселення, зафіксована 1272
2. Будучи андою сина Батия — Сартака, що підтверджують російські історики, князь Олександр, так званий Невський, міг народитися не раніше 1228–1232 років. Таким чином, він не міг брати участь як керівник у Невській і Чудській сутичках. Встановлено також, що Чудська і Невська сутички не були доленосними в історії Московії, бо подібні сутички між новгородцями й псковитянами, з одного боку, і шведами, естами, литовцями, німцями, з іншого, після смерті князя Олександра відбувалися сотні разів із перемінним успіхом. Про це на десятках сторінок веде мову М. М. Карамзін у своїй книзі «Історія держави Російської». Та й наступні війни в Балтійському регіоні Івана Грозного, Петра І, Катерини II та інших, у тому числі Йосифа Сталіна, беззастережно підтверджують цю істину;
3. Князь Олександр, так званий Невський, став першим князем, який свідомо й заповзято забезпечив подушний перепис населення суздальської та новгородської земель, проведений татаро-монголами, чим втягнув усе населення до складу татаро-монгольської імперії й сприяв її господарському й державному становленню. Надалі (з 1252 року) князь, як і його спадкоємці, брати й сини, жорстоко і свавільно насаджували закони й порядки Золотої Орди, татаро-монгольські звичаї, саме татаро-монгольське поняття «державності» та «єдиновладдя».
І останнє: подаю читачам справжніх господарів — володарів і повелителів Ростовсько-Суздальських і Московського князівств із 1238 до 1357 року:
1. Хан Батий (Саїн) — (1238–1250)
2. Хан Сартак — (1250–1257)
3. Хан Берке — (1257–1266)
4. Хан Менгу-Тимур — (1266–1282)
5. Хан Туда-Менгу — (1282–1287)
6. Хан Талабуга — (1287–1290)
7. Хан Тохта — (1291–1312)
8. Хан Узбек — (1312–1342)
9. Хан Джанібек — (1342–1357)
Саме ці люди були прабатьками так званої російської державності. А суздальські й московські князі були у золотоординських ханів лише «хлопчиками на побігеньках». Тут великоросам нема сенсу лукавити. Хани і Рюриковичі були для корінного населення землі Моксель, а згодом — Московії, зайдами.
Частина третя
ПОЧАТОК «ЗБИРАННЯ ЗЕМЛІ РОСІЙСЬКОЇ»
Російська історична наука і, звісно, радянська, натхненно пропагували велике призначення Москви, її історичну місію «збирання землі російської», велике благо для скорених народів, «зібраних» у «землі російській».
Московити настільки увірували в цю неправду, що й нині, на початку XXI століття, продовжують усе ті ж «пісеньки» про інтеграцію, спільний захист кордонів, військові бази на землях суверенних держав, власні, доволі підтоптані,
Привідкриймо запилюжену завісу облудних міфів, погляньмо, як усе чинилося; якими методами й засобами коїлося «збирання землі російської»; наскільки та «зібрана земля» справді «великоросійська»; чи є в цих міфічних «одах» бодай дещиця правди; встановімо за допомогою імперських джерел весь хронологічний ланцюг вселенського світового розбою, вчиненого московськими правителями.
Отже, ми знаємо: до навали татаро-монголів Москви як поселення і як князівства не існувало. Саме татаро-монголи як володарі підкореної землі на знак найбільшої подяки Олександрові Невському дозволили його синам заснувати Московське князівство наприкінці жорстокого XIII століття. Навіть у суздальській землі Московський князь не міг плекати ілюзій стосовно отримання престолу великокнязівського. Отож, з кінця XIII століття московські князі почали діяти, як дуже м'яко сказано у професора В. О. Ключевського, «іншими засобами».
Ось ці «інші засоби»:
«Перший московський князь Олександрового племені Данило, за розповідями літописця… зненацька напав на
свого рязанського сусіда князя Костянтина, переміг його «якоюсь хитрістю», тобто обманом, узяв його в полон і відняв у нього Коломну. Син цього Данила Юрій у 1303 р., напавши на іншого сусіда, князя можайського, також узяв його в полон і захопив Можайський уділ у верхів'ях р. Москви, потім убив батькового бранця Костянтина і зберіг за собою Коломну… Московський князь — ворог всякому великому князеві, хай би хто він був: здавалося, сам ґрунт Москви плекав у її князях неповагу до колипініх понять і стосунків старшинства» [6, с. 138–139].
Ось вони, звички вовка, який нишпорить лісом, вишукує ослабленого й погано захищеного. Але цікаво інше. Жоден із російських істориків не замислювався над цим явищем московського бандитизму й не дав йому пояснення. Насправді все дуже просто: нащадки Олександра Невського, його сини, внуки, правнуки чудово пам'ятали, що їхній родовід почався з родичання з ханом Батиєм і його сином Сартаком. Вони могли одягти ярмо, одержуючи ярлик, могли валятися в пилюці біля ніг хана, але не могли вважати рівнею собі іншого Рюриковича. Такий парадокс поведінки московського князя.
А зараз послухаймо російських істориків і простежмо, як далі повівся Юрій, князь Московського улусу.
Ось що написав про це М. М. Карамзін:
«Як життя, так і кончина Андрія (1304 рік. — В. Б.) були нещастям для Росії (нагадую читачам — ідеться лише про суздальську землю. — В. Б.). Два князі оголосили себе його спадкоємцями: Михайло (Ярославович. — В. Б.) Тверський і Георгій (Юрій. — В. Б.) Данилович Московський» [1, том IV, с 249].
Звісно, перший зі згаданих князів був Юрієві дядьком і, згідно з чинними в ті часи законами, мав одержати ярлик на Володимирський великокнязівський престол. Але, як ми вже говорили вище, наприкінці XIII століття з'явився новий тип князів Рюриковичів, так звані московити, по-іншому — москвитяни, які вважали прийнятними для себе тільки закони Чингісидів.
Хоч як бундючився Юрій Данилович Московський, але ярлик на великокнязівський престол татаро-монголи від дали Михайлові Тверському. Дивлячись із висоти нашого часу, ми розуміємо: якби князь Михайло Ярославович знав, яка жорстока кончина чекає на нього, він не став би суперечити князеві-московитові.