Країна Моксель, або Московія. Книга 1
Шрифт:
Іоанн же (підла душа! — В. Б.), щоб відвести від себе підозру, одразу ж повернувся до Москви чекати наслідків» [1, том IV, с. 283].
Хочу звернути увагу на цю цитату ось у якому контексті. Для того, щоб його наклеп на Олександра Тверського досяг мети, Івану Калиті необхідно було вести дуже тонку інтригу, інакше хан Узбек міг знести голову йому самому. Відтак усе пророблялося неквапно, під час багатьох відвідувань хана. Та й потрапити московському князеві на прийом до хана було справою непростою. Спочатку необхідно було відвідати придворну знать і задобрити її. І лише після цього можна було розраховувати на прийом у хана. Тобто для виконання задуму потрібен був час. І весь цей час московський князь із синами перебував при ставці хана, кочував разом із двором, пив, веселився,
Послухаймо, чим закінчилася інтрига князя московитів:
«Хай буде воля Божа!» — сказав Олександр і поніс багаті дари Узбекові та його Двору. Їх прийняли з похмурою безмовністю. Минув місяць. Олександр молився Богу й чекав суду. Деякі Вельможі Татарські й Цариця заступалися за цього Князя, але прибуття в Орду синів Іоаннових вирішило справу, «накручений» ними або друзями хитрого їхнього батька Узбек без жодного розслідування оголосив, що заколотник, невдячний Князь Тверський повинен умерти… Олександр… обійняв вірних слуг і бадьоро вийшов назустріч убивцям, які, відрубавши голову йому і юному Феодору (синові. — В. Б.), порубали їхні тіла на шматки! Ці понівечені останки нещасних Князів були привезені в Росію (Твер. — В. Б.)…» [1, том IV, с. 284].
Але князь-московит ненадовго пережив Олександра Тверського. Олександра було страчено 1339 року, а Іван Калита помер у 1340 році.
Не в першому поколінні бачимо дії князів-московитів і їхніх митрополитів: меркантильних, жорстоких, жадібних і страшенних, аж до відрази, боягузів. Вони готові проклясти свою паству, аби тільки догодити золотоординському хазяїнові, вони готові зрадити й оббрехати кожного заради власної вигоди. І російський історик навіть не шукає цим діянням виправдань. Навіщо? Усі ці діяння освячені в російській міфологічній історії. Їм не дали чесної історичної оцінки. Все підтасоване під велику брехню «збирання землі російської».
«У першій духовній (книзі) цього князя (Івана Калити. — В. Б.), написаній в 1327 р., перелічені всі його вотчинні володіння. Вони складалися з п'яти або семи міст (сіл! — В. Б.) із повітами. Це були: Москва, Коломна, Можайськ, Звенигород, Серпухов, Руза й Радонеж, якщо, звісно, дві останні волості були тоді містами… Оце вся частка Калити, коли він став великим князем» [6, с. 140].
Але російський історик як завжди хитрує та не домовляє. Він привчає читача вірити в неправду і вимисел. Свідомо замовчує головне. Доводиться шукати ключову недомовлену думку серед інших сторінок, де вона прихована і подана в іншому контексті. Це думка про те, що московський князь не був господарем своєї вотчини. І в татаро-монгольський період існування Московії — не міг бути. Він цю вотчину отримував від золотоординського хана тільки на період служби в хана. Тобто власником вотчини був хан. У цьому випадку втрачався весь сенс великоросійських вигадок про князівську спадщину, про правомірність існування самого поняття «дідичевої землі». Ще один свідомо закладений в історію «доважок брехні».
Послухаймо:
«Іоанн, розпоряджаючись (під час ханської служби. — В. Б.) тільки своєю отчиною, не міг її заповісти синам, бо призначення його спадкоємця залежало (було під владою! — В. Б.) від Хана» [1, том IV, с. 291].
І ще одне підтвердження цієї думки:
«… найближче право спадкове для Володарів Російських (бачите, як затято пише «писака історії». — В. Б.) не мало сили без Ханської згоди. (І тут неправда. Треба казати: без ханської волі. Хан не давав згоду, а особисто вирішував! — В. Б.)» [1, том IV, с. 312].
Бували випадки в ті роки, коли князів суздальської землі позбавляли вотчини назавжди, а найчастіше і самих князів знищували.
Князі-московити династії Олександра Невського уціліли тільки з тієї причини, що побічно належали до роду Чингісидів та віддано служили Золотій Орді. А все інше, що намагаються нам утовкмачити російські
І друге. Звертаю увагу державників типу Солженіцина, Лужкова, Бабуріна, Ілазунова та інших на чинні кордони Московії до середини XIV століття. Ось, панове, де була ваша земля в XIV столітті! Але навіть цей порівняно невеликий клаптик землі ваші предки надбали страшним розбоєм і віроломством, про що ми розповіли вище. Адже ніколи не буде розсудлива людина стверджувати, що московити, які знищили Тверське князівство, — «всю землю… положиша пусту», як оповів нам літописець, стали спадкоємцями Тверського населення. Вовк, який розорив кошару і з'їв вівцю, не успадковує її поведінки, її генів, врешті-решт, її неповторності. Недарма вся історія Російської держави тримається не на описі походження з татаро-фінських племен «великоросійського» народу, а на життєписі династії Рюриковичів та Романових. Тож якщо чесно слідувати цій парадоксальній логіці, то російська історія мусить починатися на батьківщині Рюриковичів, у Скандинавії. І не інакше!
Такі ось маємо парадокси російської історії під тиском московського «доважку брехні».
Але повернімося в Золоту Орду. Як пам'ятаємо, Іван Калита в 1340 році, зрадивши багатьох своїх сусідів, пішов на той світ.
«Смерть Іоаннова була важливою подією для Князів… вони поспішили до Хана. Два Костянтини, Тверський і Суздальський, могли претендувати на Велике Князювання… Але Симеон Іоаннович… також поїхав із братами в Орду, послався Узбекові на тривалу вірність батька свого (ясна річ, не забувши згадати діда Данила Олександровича, і прадіда Олександра Ярославовича, так званого Невського. — В. Б.), обіцяв заслужити милість Царську (ханську. — В. Б.} і був оголошений Великим Князем…» [1, том IV, с. 294].
Не знаю, як ви, шановні читачі, але я, читаючи «сказання» російського історика, зараз-таки уявляю всю «велич» цього князя, всю його так звану «незалежність» і «самостійність». Отож всі князі московські чесно і віддано служили єдиній державі й навіть у помислах не мали жодного відокремлення.
«Симеон… не поступався… батькові, бо слідував його правилам: лестив Ханам і принижувався…» [1, том IV, с. 295].
Новий князь-московит, як і його батько, опускався в Орді до цілковитого приниження. Це явище в московській практиці того часу вважалося природним. Дивує інше. Із невідь-чиєї примхи князь Симеон чомусь отримав до свого імені доважок — Гордий! В чому полягала «гордість» князя — залишилося загадкою. Можливо, і в цьому проявилася свого роду подвійна російська мірка.
Московський князь Симеон Іоаннович посідав великокнязівський престол із 1340 по 1353 рік і помер від чуми, або, як її тоді називали, «чорної смерті», що лютувала по всьому світу. Одночасно з московським князем Симеоном помер і митрополит Феогност.
«У 1349 році почалася зараза у Скандинавії, звідти або з Німецької землі перейшла вона в Псков і Новгород, спершу проявилася навесні 1352 року й лютувала до зими з такою силою, що вижила ледве третина жителів. Хвороба проявлялася ґулями в м'яких западинах тіла, людина харкала кров'ю і на другий або на третій день помирала… спізнала тоді гнів Небесний відповідно й Москва… за короткий час померли там Митрополит Феогност, Великий Князь, два сини його і брат Андрій Іоаннович» [1, том IV, с. 305–307].
«Усі Князі Російські (суздальської землі. — В. Б.) поїхали в Орду, аби виявити, хто буде їх Главою (збирати данину для хана. — В. Б.)… Чанібек обрав Іоанна Іоанновича Московського, тихого, миролюбного й слабкого» [1, том IV, с. 311].
Автор не раз звертав увагу читачів, як М. М. Карамзін вільно й за власним бажанням маніпулює словами: так, суздальські й московські князі в нього — російські; татарський улус Московія — держава Російська; жителі Московії — російський народ тощо. Усі ці терміни до XIV і наступних століть жодним чином не мають стосунку. Брехня вливалася в оповідь російської історії повільно, цілеспрямовано, але значно пізніше. Навіть на початку царювання Петра І держава, якою він правив, називалася Московською, або Московією. Але російські історики подібне замовчують свідомо. Саме Петро І на початку XVIII століття повелів називати свою державу — Російською.