Країна Моксель, або Московія. Книга 1
Шрифт:
На жаль, Москва і того разу була упокорена, знищена та спалена. Юний Литовський князь Остей загинув, захищаючи Москву. Князь Димитрій Донський відсидівся з родиною в далекій лісовій глухомані, очікуючи в страху, чи не розшукує його Тохтамиш.
Все-таки вижив! І навіть «святим» став згодом!
Така доля Москви 1382 року, через два роки після Куликовської битви.
«… Якими словами, — мовлять Літописці, — зобразимо тодішній вигляд Москви? Ця багатолюдна столиця була колись багата і славна, за один день загинула її краса, залишилися тільки дим, попіл, земля закривавлена, трупи і порожні, обгорілі церкви. Жахливе мовчання смерті переривалося тільки глухим стогоном поодиноких
«Військо Тохтамиша пройшло по всьому Великому Князівству (про монархію, виявляється, і гадки нема! — В. Б.). Володимир, Звенигород, Юр'єв, Можайськ, Дмитрів пізнали долю Москви» [1, том V, с. 48–49].
На сцені з'являється й князь Димитрій. Татари ж бо пішли!
«Тохтамиш покинув нарешті Росію (автор веде мову про Московію. — В. Б.)…
З якою скорботою Димитрій і Князь Володимир Андрійович, приїхавши зі своїми Боярами в Москву, побачили її холодне попелище і звідали всі нещастя, які пережила батьківщина, такі неочікуваніпісля щасливої Донської битви!
«Батьки наші, — говорили зони, проливаючи сльози, — не перемагали Татар, але були щасливіші, ніж ми» [1, том V, с. 49].
Зібрати військо Димитрій забув. Та й звідки б воно взялося в лісовій глухомані. Прибув тільки зі своїми боярами. Де вже тут до війська, коли, за М. М. Карамзіним, лише в Москві «погребли мертвих» на «300 рублів» — 24 тисячі людей, не враховуючи тих, що заживо згоріли, потонули або були забрані Тохтамишем в рабство. За мінімальними підрахунками, зруйноване князівство втратило 1382 року понад 100 тисяч людей. Величезні втрати на ті далекі часи!
Цікаво, що татари не пробачили Мамаєві Куликовської поразки: вбили його. А боягуз, який втік від підданих і спричинив на свою землю страшну навалу, згодом був прозваний «Донським» та приєднаний до святих!
Князь Димитрій Іванович і далі випрошував у Золотої Орди «ярлик» на московське князювання. Коло замкнулося.
Аби завершити розмову про цього московського князя, подам такі слова М. М. Карамзіна, які підсумували служіння Димитрія Московії:
«Таким чином Літописці… не звинувачують його (князя Димитрія. — В. Б.) в тому, що він дозволив Тохтамишу розорити Велике Князівство (коли ганьба, тоді це не Русь, не Держава, а тільки — «Велике Князівство». Ось так! — В. Б.)… і цим продовжив рабство батьківщини до часів свого правнука.
Димитрій зробив, здається, іншу помилку: мав нагоду приєднати Рязань і Твер до Москви, але не скористався з неї…» [1. том V, с. 59–60].
Логіка великороса вражаюче проста: все можна простити Московському князеві — і загибель сотень тисяч побратимів, і боягузтво, і зрадництво, не можна тільки упускати можливість приєднати до Московії ще один шматок «землі російської». Тут потрібно хапати, не замислюючись.
Шановні читачі, даруйте авторові, — я втомлююся розгрібати цей історичний бруд і вигадки. Мені хочеться кинути дослідження, доторкнутися до чогось світлого, чистого. І я залишаю матеріал на місяці, оминаю його, щоб не ятрити душу. Але в історії великоросів нічого не змінюється понині. Хвилі шовінізму і плач за втраченими «землями руськими» знову й знову звалюються на людей із телебачення, радіо, з газет. І авторові нічого не залишається, як брати в руки «писання великоросів» і знову шукати правду, відсіваючи полову і брехню.
Після смерті Димитрія, про яку М. М. Карамзін сказав: «він не мав знань, почерпнутих у книгах, але знав Росію та науку правління», на князювання в Москві був посаджений Золотою Ордою його син Василь,
«Димитрій покинув Росію… юний син його, Василь, відклав до часу думки (а чи були ці думки — нікому не відомо. Великоросам лише так хочеться думати! — В. Б.) про незалежність і був возведений на престол (Карамзін так і воліє півидше мати царя й престол! — В. Б.) у Володимирі Послом Царським (золотоординським Царем! — В. Б.), Шахматом» [1, том V, с. 68].
Не варто гадати, що в успадкуванні князівського престолу перевагу одразу мав Василь. Ні!
Послухайте, що каже про це професор С. М. Соловйов:
«Ярлик ханський не затверджував недоторканно на престолі ні великого, ні удільного князя, лише забезпечував волості (чуєте? — не держава Московська, а тільки волость Ординська. — В. Б.) їхні від татарської навали; в своїй боротьбі князі не звертали уваги на ярлики: вони знали, що кожен, хто привезе більше грошей в Орду, отримає ярлик і військо на допомогу!» [7, с. 193].
Слова С. М. Соловйова розвіяли міф великоросів про нібито свідоме та цілеспрямоване «збирання землі російської» московськими князями з прадавніх часів. Чистої води вигадка! Тривала звичайна боротьба за чужий шматок землі, за чужий хліб, за чуже багатство й майно. Московія в цьому, як ми бачимо, вела перед, застосовуючи вкрай брудні й принизливі прийоми.
Отож Василь, син Димитрія, як подяку за ярлик на московське князювання повіз великі дари в Золоту Орду: «Незабаром Великий Князь відправився до Хана… Він був прийнятий в Орді з дивовижною ласкою… Здавалося, що не данник, а друг і союзник відвідав Хана. Затвердивши Нижньогородську область за Князем Борисом Городецьким, Тохтамиш, згідно з думками Вельмож своїх, не засумнівався визнати Василя спадкоємним її Государем» [1, том V, с. 70–71].
Суть писання М. М. Карамзіна полягала в тому, що йому необхідно хоч якось прикрасити приниження Московського князя, який на колінах і в ярмі стояв перед Тохтамишем. Тому й з'являються з-під його пера такі «перли російського славослів'я»: «був прийнятий в Орді з дивовижною ласкою», «визнати Василя спадкоємним її Государем» та інші фантазії «великоросійських історичних документів».
Хочу нагадати — хан Золотої Орди давав кожному конкретному князеві ярлик на певне князювання. Йому не потрібен був додатковий «государ» серед васалів. Він сам був Государем! Вигадки М. М. Карамзіна чи інших російських істориків про історичну перевагу Московського князівства перед Тверським, Рязанським та іншими — звичайнісінький вимисел. У XV столітті поруч із великим Московським князівством існувало щонайменше чотири великих князівства, які жодним чином не підкорялися Москві. Ось вони: Рязанське, Ростовське, Ярославське, Тверське, не враховуючи республік Новгорода, Пскова і
В'ятки. Не варто плутати князя-Чингісида з його князівством. І навіть через сто років, уже в XVI столітті, ситуація не змінилася одразу.
Послухаймо професора В. О. Ключевського: «Однак ні Іван III (жив у 1440–1505 роках. — В. Б.), ні його старший син Василь (1479–1533 роки. — В. Б.) не були єдиними володарями Московського князівства, а ділили володіння ним із найближчими родичами, удільними московськими князями, і влада великого князя не розрослася ще настільки, щоб перетворити цих удільних володарів у звичайних підданих московського государя. Великий князь наразі стояв над удільними не обсягом влади, а лише кількістю сили, просторами володінь і сумою доходів» [6, с. 179–180].