Країна Моксель, або Московія. Книга 1
Шрифт:
Князь не керував битвою, як полководець, не управляв військами в ході бою, а чомусь заховався серед простих воїнів. Складається враження, що князь Димитрій Донський дуже боявся з'явитися перед очі Мамая в своєму князівському вбранні. Чи не дивно?
Цікавий і той факт, що простому воїнові Димитрію Московському, який абсолютно не брав участі в керівництві боєм, згодом приписали всю заслугу перемоги, проголосили «святим» і навіть приписали титул — Донський.
Вельми дивна логіка великоросів!
Пригадується епізод із книги Костянтина Симонова «Живі і мертві», коли до комбрига Серпіліна привели переодягненого в солдатське обмундирування полковника. Як обурювався
А князеві Димитрію Московському це діяння, як бачимо, зійшло з рук. Навіть святим проголосили. Така подвійна мірка російської історії й цього разу.
Є ще один аспект Куликовської битви, який не досліджували російські історики, а прийняли на віру від кате-рининської «Комісії». За версією «авторів історії», на допомогу Мамаєві йшов Литовсько-Руський князь Ягайло. І не просто йшов, а з військами «в день битви був не далі як за ЗО або 40 верст від Мамая» [1, том V, с. 42].
«… дізнавшись про її результат, він ужахнувся, думав лише про швидку втечу, так що легкі наші (московські. — В. Б.) загони не могли його наздогнати» [1, том V, с. 43].
Виявляється, Литовський князь Ягайло зі своїми свіжими військами настільки злякався пошарпаного московського війська, що буквально зник від московитів. Це при тому, що його брати Андрій і Димитрій (Полоцький) зі своїми дружинами виступали на боці Московського князя, а Дмитро Каріатович очолював «засадний полк».
І невтямки «великоросам» поставити собі дуже просте запитання: можливо, тому і втекли війська Мамая, що довідалися про наближення військ Литовського князя Ягайла! Адже для них не було таємницею, що війська Ягайлових братів боролися на Куликовому полі та стояли в центрі бою. Вони не ховалися, як Димитрій Московський, боролися відкрито під своїми княжими знаменами. Тоді й боягузтво Димитрія Московського цілком зрозуміле. У випадку поразки він міг послатися на примус литовських князів, мовляв, захопили й змусили боротися. А можливо, так воно насправді й було — похід організували литовські князі, а московського князя зобов'язали взяти участь. Згадайте 1373 рік! Саме за кілька років до Куликовської битви великий Литовський князь Ольгерд «… увійшов із Боярами Литовськими в Кремль, вдарив списом у стіну на пам'ять Москві та вручив червоне яйце Димитрію».
Такий аспект російськими істориками ніколи не досліджувався. Напустивши стільки «доважку брехні» в міфологію про Куликовську битву, московський істеблішмент не вбачав у тому потреби. Це ж бо становило небезпеку.
Московська правляча еліта ніколи не думала, що настане час — і «принижені інородці» візьмуться за чесне дослідження їхньої міфології.
Нещодавно, в процесі роботи над цією главою, у мене в руках з'явилася книга «Історія Русів або Малої Росії, Георгія Кониського, Архієпископа Білоруського». Книга вперше вийшла в Москві 1846 року, в університетській друкарні, хоча з'явилася сто років раніше і поширювалася в рукописах.
«Історія Русів» дає чітку відповідь на питання про час звільнення Києва від татаро-монгольського панування. Вона стверджує: звільнення відбулося 1320 року, що заперечують «великороси», зокрема М. М. Карамзін — «співець величі Московії». Послухаймо автора, який написав свою працю значно раніше від М. М. Карамзіна, у другій половині XVIII століття:
«Тому Гедимін Князь року 1320-го прийшов у землі Малоруські (термінологія вже «великоросійська». — В. Б.) з воїнством своїм Литовським, з'єднавшись із Русичами (зрозуміло,
Звільнення Київської землі від татаро-монгольської залежності 1320 року, в результаті чого український слов'янський етнос зміг сформуватися як самостійний народ, стало однією з найважливіших передумов, які примусили московський істеблішмент додати велетенський «доважок брехні» у вигадану «великоросами» історію. Інакше вони залишалися дітищем Золотої Орди, а історія великоросів брала свій початок лише з другої половини XII століття. Тому так перекручені події і факти з 1150 до 1600 року, що відбувалися в ростовсько-суздальській землі, а пізніше — в Московії.
Московська правляча еліта не могла змиритися з тим, що після звільнення 1320 року Русі вона ще майже 200 років залишалася в складі Орди, платила данину, далі виголошувала у своїх храмах молитви ханові як своєму государеві, запобігала перед татарами. Звідси брехня про Куликовську битву, про великого «святого» боягуза Димитрія Донського, про знищення татарського стоп'ятдесятитисячного війська за 3–4 години. І ще, і ще, і ще… Чого не вигадаєш;, коли немає критичних, стримувальних факторів, а своя рука-владика звикла до фальшування.
Повертаючись до Куликовської битви, хочу звернути увагу на дуже цікаву деталь, висловлену М. М. Карамзіним на одній зі сторінок своєї «Історії…»
Ось якими словами він «оспівав» військо Димитрія Московського, зібране перед походом:
«Великий Князь хотів оглянути все військо, ніколи ще Росія (Московія. — В. Б.) не мала такого навіть у найбільш щасливі часи її незалежності й цілості; понад сто п'ятдесят тисяч вершників і піших стало до лав, і Димитрій, виїхавши на велике Поле Дівоче, з душевною радістю бачив ополчення настільки численне, зібране за його Монаршим (?!) словом у містах самого лише древнього Суздальського Князівства, раніше поневажуваного (!!!) Князями і народом (!!!) південної Русі» [1, том V, с. 38].
Оце так М. М. Карамзін! Яку видав перлину! Навіть подякувати хочеться цьому вельми досвідченому «оповідачеві». Таку думку, яку завше приховували великороси, — взяв і вимовив відкрито.
Послухайте і запам'ятайте назавжди: «…бачив ополчення… зібране в містах самого лише… Суздальського Князівства, раніше поневажуваного Князями і народом південної Русі (тобто слов'янами — В. Б.)».
Цими словами М. М. Карамзін виказав простому читачеві «Історії…» велику істину, а саме: Суздальське князівство й Московське, яке згодом відбрунькувалося від нього, були місцем висилки князів низького роду — невдах; князівство злиденне, малолюдне і в часи київської величі абсолютно зневажене. Виникає закономірне питання: невже після цих слів М. М. Карамзіна хто-небудь повірить, що в XI–XIII століттях предки українців — поляни, деревляни, уличі, тиверці тощо — тікали або «текли» у ці «поневажувані» землі, щоб, змішавшись із «чуддю», створити націю великоросів?!