КРАХ
Шрифт:
— І багато тобі треба? Хіба не можна відвезти на твоїй машині?
— Де там! В мене кінчився ацетилен, а де його дістанеш? Єдиний вихід — замінити мій балон на той, що в ремонтній машині.
— Гаразд, — згодився Освальдо і додав: — З чого ти робитимеш бачок?
— З нікелевої сталі, це найкраще з усього, що тут є.
— І коли закінчиш?
— Десь о десятій, може — об одинадцятій годині.
— Біля одинадцятої я буду.
Освальдо сів у «кадилак» і рушив вулицею О'Рейлі до Монсеррате. Там він звернув праворуч і, проїжджаючи
Як і на світанку, небо було сіре.
Хоч було вже нерано, вулиці цього маленького пляжного куточка були безлюдні. Бляклий зелений колір, глухо зачинені вікна і двері надавали будинку № 15 вигляду врочистого, тихого. Лише квіти в палісадничку якось оживляли цю картину.
Освальдо зупинив машину якраз навпроти будинку. Вийшов, не заглушивши мотора, відчинив гараж, тоді сів за кермо і заїхав усередину. Коли виходив, увагу його привернув слід покришки на залитій мастилом підлозі. Нахилився, пильно обстежив гуму коліс. Так, на задньому лівому колесі, певно, якийсь камінчик вибив на протекторі щербинку. Освальдо насторожився. «Краще промовчати, адже слід видно лише на маслянистій долівці. Проте на всяк випадок треба замінити покришку».
Він уже збирався діставати покришку з багажника, коли з дверей, що вели до будинку, висунувся Кіт.
— Освальдо! Я ж казав тобі, щоб ти не користувався «кадилаком» при виконанні завдання! Ідіотство користуватись машиною, яка «так різко виділяється серед інших.
— Шефе, я обіцяю…
— Нема чого обіцяти! Далі користуватимешся «понтіаком». Хай ця машина стоїть у гаражі. Зрозуміло?
Освальдо ствердно кивнув головою. Кіт пильно глянув йому у вічі — м'язи лиця напружені від злості.
— Старайся більше не робити помилок, — промовив хрипко. І зачинив двері.
«Якби я сказав йому про слід протектора, він убив би мене», — подумав Освальдо. І прудко заходився міняти покришку,
Було вже поночі, коли Освальдо, зупинивши «понтіак» біля тротуару, підійшов до дверей обшарпаного дерев'яного будиночка в Реглі, передмісті Гавани. Озирнувся навколо, постукав. Два різких удари. Пауза. Знову два різких удари.
— Хто там? — почувся з-за дверей хрипкий голос.
Освальдо— стукнув знову. Два різких удари. Пауза. Знову два різких.
— Я ж питаю, хто там! — криком зайшовся хрипкий голос.
— Я.
— Хто «я»?
— Освальдо, старий. Хто ж іще?
— Ага, хвилинку. Зараз вийду.
Освальдо глянув на годинника. Він і так затримався з виїздом, а тепер ще цей марудиться там. Він уже хотів постукати знову, коли відсунувся засув, двері відчинилися — рівно настільки, аби тільки можна було протиснутись.
— Проходь.
Освальдо зайшов до кімнати. Високий худий чолов'яга з довгими бачками зачинив двері. Це був чистильник з хімчистки. Він зразу
— Давай швидше. Комітет захисту революції насторожі, і я зовсім не хочу, щоб бачили, як хтось виходить від мене з торбою.
— Не хвилюйся, мені це теж ні до чого.
— Візьми, — чолов'яга простягнув йому торбу, — і пам'ятай, що повернути мені маєш у понеділок. Згода?
Освальдо витяг кілька банкнот з кишені, помахав ними перед носом чистильника, відповів:
— Гей, куме, не турбуйся. Ось твої грошики.
Чистильник швидко перерахував гроші і сховав до кишені.
— Порядок.
— Ну, я зникаю.
Через кілька хвилин він уже натискав кнопку дзвінка в одному з будинків району Де Бече, в Гуанабакоа.
Двері відчинила гарна жінка непевного віку. Глянула спокійно:
— Кого вам?
(«А Данієль каже — стара. Ну й тип!»)
— Данієль вдома? — запитав якомога привітніше.
— Так, заходьте, сідайте. Він у своїй кімнаті, я покличу його.
Освальдо пройшов до вітальні, сів на диван. Кімната була приємна, чисто прибрана. Праворуч на піаніно стояла фотографія дівчинки з блакитними очима. Вона ніби всміхалася йому.
Двері відчинилися, зайшов Данієль.
— Проходь.
Вони пройшли їдальню і кухню, вийшли до дворика. Данієль дістав ключі, відімкнув маленький сарайчик у глибині дворика.
— Це твоя схованка? — зіронізував Освальдо.
Данієль коротко усміхнувся.
— Ні, це комора для усякого непотребу. Ну і також тримаю тут дещо з того, що приношу і не хочу, щоб вдома бачили.
Освальдо нишпорив навкруг очима.
— Ну, зробив?
Данієль дістав з ящика невеликий пакет.
— Про всяк випадок зробив півсотні. Тримай.
Освальдо розгорнув пакет.
— Люкс! — глянув він на посвідчення протипожежної охорони. — Працюй так і не матимеш ніякої мороки. Якщо, звичайно, не провалиш мене.
— Облиш, ти ж знаєш, я не зверну назад.
— Так. Але ж зараз, коли плід майже вистиг…
— Так що? Може, маєш сумнів щодо мене?
— Ні, друже. Просто те дільце, що маємо уладнати — то не дитяча забавка.
Данієль огледівся. Крізь вікно було видно, як на кухні порається жінка.
— Тихіше говори, стара ж може почути, — прошепотів.
— А хіба вона не знає про «мандрівку»?
— Ой, хлопче! Вона навіть не знає, що я в це устряв. А якби дізналася, що я її кидаю, таке було б!
— А ти не думаєш її викликати потім?
— Куди ж я її подіну? Хіба не знаєш, що на півночі, в США, на мене чекає Марія?
— Правда! Я й забув.
— Послухай, якщо вже заговорили про це. Виїзд — справа певна?
Освальдо звів руки догори:
— Про що мова! Ти ж знаєш мене.
— Так, проте… Ти ж про це більш не говориш.
— Про це потім, хлопче. Виїзд треба заробити. А тоді жируй собі, коли неждано-негадано опинишся на півночі і розважатимешся зі своєю кралею.