Крапля крові
Шрифт:
А сьогодні він просто побоявся своєї темноти, невченості. Лихо ж - стільки люду.
А він би сказав. Бо хто ж знає ліпше за нього…
А що сказав би?
Сказав би…
Шах несміливо підійшов до трибуни, прокашлявся. Долонею зігнав з кутиків губ смагу, розгладив чуприну. Порепаними, покурбаченими пальцями взявся, як оті оратори, за краї трибуни… прокашлявся знову. Поглянув у зал, несамохіть сховав руки. Йому здалося, ніби в залі після його покашлювання заблищали скельця окулярів, заскрипіли стільці. Сполохали оте перше слово.
Шах ще хвилину постояв, відтак скрадливо відступив
– Товариші доктори, прохвесори, доценти і всі лікарі, - говорив Шах.
– Згляньтесь на мою темноту і не карайте споєю вченістю. Простіть її, якщо можете. Я знаю, які ви великі. Ви іноді вже з мертвої плоті кроїте чоловіка і знову віддаєте йому життя. Як пашпорт чи буханець в магазині. Ви знаєтесь на всіх хворобах, ви тямитесь на людських болячках, як я на мітлі і лопаті. Одначе й ви не всесущі. Ви можете побачити мікроб хвороби й не розгледіти, що діється в людській душі. Бо з`являється вона перед очі тільки й найбільшій біді. З нас усіх я один бачив її. Душу Прокопа Гордіновича. Чи знаєте ви, яка це душа? Чи знаєте, товаришу міністр, який це чоловік? Погляньте на мої груди. Бачите шрам? Він зашивав мою рану в німецькім полоні. Голкою-циганкою, суровою ниткою. І не в тому сила… що зашив. А що зняв мене, покаліченого, з колючого дроту. Один він на весь табір не побоявся підлізти і зняти. А скільки таких солдатських ран зашив, скільки душ зцілив? Зцілив душ! В цьому сила. Він міг піти, міг покинути нас. У таборі під Черніговом передали йому а волі фіктивні справки… А він тої ночі копав з барака хід на волю. Копав для інших, лишався сам, хоч знав, що й це впишуть йому в біографію. Чи знаєте ви…
– Знаємо. Все знаємо… Включіть світло.
Той голос ударив Шахові, мов гарматний постріл. Старий відчув себе, неначе спійманим на величезнім криміналі. Хто це? От, якщо розповість… Сміятимуться всі.
Пітьма. Порожній зал… і він на трибуні.
Може, втекти. Але - куди?
– Включіть, нарешті, світло.
Шах зійшов з трибуни, дерев'яними пальцями повернув вмикача.
– Я десь тут забув окуляри… - в дверях близькозоро мружився Полив'яний.
– Кличу, кличу, але хіба перекричиш таку ораторію!
Гаряча хвиля сорому повільно відплинула Шахові від серця. “Нехай. Я сказав… Те, що треба…”
– Ви все чули?
– повільно спустився з сцени до залу.
– Не знаю, чи все. Щось про полон, про лікаря, - Полив'яний з подивом і острахом розглядав Шаха. Він і далі стояв у дверях, не наважуючись ступити вперед.
– Я думав - студент монолог розучує… Аж… Хто ви?
– Я? Двірник. З професором Холодом разом полон відбував. Хотів на зборах… І оце.
– А-а… -Полив'яний сміявся смачно і довго.
– А я думав… - Потер рукою важке підборіддя, захихотів знову.
– Це все - правда.
– Ти теж у полон здався?
Невидима пружина натяглася в Шахових грудях, і йому довелося зібрати волю, щоб вона не зіскочила.
– Я… не розпочинав війни. І не зазнав там щастя. Я хотів просити…
– Ти, діду, не бачив окулярів?
Він називав його дідом, хоч
Володимир Володимирович умисне відповідав грубо. Він чув усе. І все зрозумів.
Оцей дід…
Чого він вартий?…
І все ж… Своєю промовою двірник пробудив у душі міністра щось шкарубке, дратівливе, болюче. І він подумав… Подумав невесело… От трапся з ним… Хто б за нього отак?… Ніхто. Той же Білан-відхреститься й відпаюється. А за цього… Холода… Й сьогодні виступало скільки. І є там такі, що ще напсують йому крові. Що може…
Він злякався того “може”. Він відчув його силу.
– Де окуляри?
– скоромовкою, немов утікав від чогось, запитав Полив'яний.
– Вони лежали на столі. Я їх переклав на вікно. Он… Я хотів просити вас за професора Холода. Шах облизав пересохлі губи.
– Ти? Що ти там тямиш. Знай своє діло. Пружина зіскочила поза його волею.
– Я своє знаю. От коли б знали своє ви.
– Що? Та ти… - Обличчя Полив'яному збуряковіло, короткі пальці правої руки склалися в кулак.
– Та ти… Та я тебе!…
– Біля сміття, біля гною я. Куди вже мене нижче. Може, хочете посісти моє місце? Так он за дверима струмент.
Брови Полив'яного округлилися двома надломаними бубликами. Але й він збагнув, що залякати Шаха нічим. Мовчки вхопив на вікні окуляри, пішов до виходу. Але, дійшовши до дверей, не витримав, оглянувся. Хотів запам'ятати. І в ту ж мить спіткнувся, мало не впав. Сердито копнувши ногою, побіг вниз по сходах. Поперед нього гримкотіло, торохтіло порожнє відро.
Телефон гудів голосно і настирливо. Прокіп Гордіиович збагнув - дзвонять по міжміській лінії. Справді, телефоністка, впевнившись, що трубку взяли, сказала, що з ним хочуть говорити з міста…
Та назву міста розчахнуло сухе поклацування вмикача, і Прокіп Гордіиович ще довго нервово похукував у трубку. Але там - тільки стогін дротів з далекого поля та коротке потріскування. Він вже майже відгадав назву міста. Чекав цього голосу. І все ж здригнувся, щільно-щільно притиснув трубку.
– Тату - ти?
В оцьому грубому, хлопчачому “тату - ти” Прокіп Гордійосич вловив не звідану раніше ніжшсть. Серце його забилося часто, і трубка враз спітніла в руці.
– Я, сину, я…
– Тату, ти прощаєш мені? Тату, я прошу тебе, прошу… Олег заговорив швидко, мабуть, боявся, що збіжить час.
– Навіть якщо не прощаєш. Ти - лікар. Ти сам мене вчив… У нас нещастя. Майстер… Коли б ти знав, яка це людина! Він для мене… Його лікусалп… А тепер… Ніхто вже не береться робити операції. Тату, я знаю. Одіти ти… Ти все можеш…
– Сину, говори повільніше. Яка хвороба?
– І вже далі, по-лікарськи вимогливо, забувши навіть, з ким говорить: - Коли це сталося? Його стан зараз?
– …Вони хочуть виписати його додому. Безнадійного… Тату, коли б ти знав, який він… Ти не хочеш? Із-за мене?
– Зовсім… Я думаю, Олежку. Думаю…
Він вже думав про інше… Адже післязавтра - засідання колегії. Вирішальне. Прийдуть хлоппі… Прийде Варвара Іванівна. Вона говорила, буцім це через неї…
– Гаразд, я вилечу завтра. Тобто ще сьогодні.