Крапля крові

Гончар Олександр Терентійович

Голосно гуділа трубка. Холодними шпильками поколювало підошви, плечі струшував дрож, а він все ще стояв біля телефону.

“Ти знайшов її, Олежку, людину!”

І знову думка про власні турботи. А може?… Він вперше приготувався до паперової битви. Він би виграв її. Це напевне. А ще завтра - перша проба кардіоскопа… Ех, коли б… Якби він міг просвітити того бригадира… Йому треба буде заїхати до клініки взяти колінчаті трубки… І платинову голку.

Він вже збирав себе думкою в дорогу. Пригадував операції, подібні до тієї, яку мав зробити, гортав історії хвороб.

М'які

тіні стелилися їм під ноги. Прокіп Гордійович стомлено ступав по них, поглядав збоку на сина. Він все не міг звикнути до Олега, до отакого, нового. Олег ніби аж підріс, зчорнів, огрубів. Зникла метушливість, нервозність. В кутиках очей залягли тіні спокою і певності.

–  Ми так і не поговорили з тобою, - сказав Холод, перекидаючи з руки в руку невеличкого чемоданчика.
– Ти на цей рік збираєшся поступати до інституту?

–  Я? Тобто… - Питання застало його зненацька. Олег оглянувся, збився з кроку.

–  Мені здається… Твій вибір хороший. Я тепер вірю:

з тебе буде лікар.

–  Не знаю… Я, мабуть, поступатиму за рік. І не до медичного інституту.

Прокіп Гордійович не став заперечувати. Він тепер вірив, - Олег напне в житті своє власне вітрило. Може, воно не буде широким, але буде міцним. “От ти, сину, й розв'язав того вузла, якого ми тримали вдвох, - подумав.
– Ти, але не я. Наймудріший вчитель - праця. Твій вузлик зовсім маленький в плетиві інших, їх зав язує саме життя. А ми… Ми хочемо добра вам. Бо ми - ваші батьки”.

А батьки завжди хочуть, щоб борозна, яку прокладають діти, була глибокою й рівною.

–  Ти на вокзал, тату?
– обірвав плин його думок Олег.
– Я проведу тебе.

Вони вийшли на широку, пряму вулицю.

–  Не треба… Мені ще в готель. Ти вертайся. Там дівчина… Вона все ще плаче.

–  То вже з радості.

–  Треба вміти ділити й радість.

Він бачив, як синові очі сяйнули вдячністю. І хоч у власну душу легеньким холодком війнула образа, не виказав того.

–  Вертайся. Ти ж тепер писатимеш мені?

–  Писатиму, часто.

Прокіп Гордійович простягнув руку для прощання, затримав на мить. Завагався. Останні слова нагадали за листа. Він таки трішки покривив перед сином. Мабуть, покривив вперше в житті. Бо не був певен, чи варто віддавати того листа. Чи можна? Але тепер…

–  Мало не забув. Там тобі лист. Ліля передала. Я в лабораторії сказав, куди їду…

–  Лист?… -По Олеговім обличчі ледь помітною хмаркою пробігло вагання.
– Вкинь його в скриньку, по моїй адресі… Або й зовсім… Тобто як хочеш.

Знайома стежка. Знайомий обніжок. Трава по ньому: висока, буйно-зелена. А обабіч - жито. Над житом - примхливе марево.

Село тут обійнялося з містом. Жито хлюпає зеленою хвилею в паркан лікарні, в стіни водонапірної башти. Це - поля дослідної станції.

Упоперек житнього лану розгонисте біжать до далекого селища високі стовпи. Гудуть над землею дроти, течуть в дванадцять тоненьких металевих цівочок чиїсь турботи, зізнання в коханні, сльози. На дротах - довгою низкою - стрижі. Маленькі живі грудочки радості й печалі. Сидять тихо, насторожено, ловлять

теплими лапками живе пульсування дротів: людських турбот, надій, людського горя. Сполохано зриваються, линуть понад самим житом, вбивають білими грудьми з зелених хвиль хмарки пахучого, дозрілого пилку, знову сідають, всі на одну дротину.

“Мабуть, тією дротиною, - думає Прокіп Гордійович, - течуть зараз добрі, веселі вісті”.

Прокіп Гордійович давно назнав цей обніжок. Влітку, весною ходить по ньому до лікарні. Ніхто його за це не сварить - трава однак під осінь засихає на корню. Тут йому найлегше мислиться, тут він відпочиває душею.

Але сьогодні всьому широкому лану годі вихлюпати тривожний настрій з душі. Він ще не був у клініці, не, знає, що там, в лабораторії. Може, хлопці опробовували самі?

Небо чисте, тільки на самому крайнебі насурмилась темна хмарка. Такі хмарки віщують грози. Він любить грози. Він певен, їх любить кожен, хто любить ясне небо. В чеканні грози природа розкривається вся, до останньої стеблинки. Розкривається в запахах і кольорах, у всіх своїх таїнствах. Людина теж чекає грози в неспокої, їй боязно, їй і радісно. Чому? Може, тому, що людина сама часточка природи, чекає з нею, радіє невідомими тайниками життю й буянню. А може… Може, тому, що грози очищають душі. Він знає: ще будуть грози, буде сонце. І від того почуває себе дужим. Міцним.

Холод зупинився, зірвав житню стеблину. Відщипнувши з нижнього кінця, продув зелену трубочку, прикусив зубами. Стеблина м'яко хруснула, бризнула солодким соком. Він вдихнув у себе її запах, запах поля, весни, запах інших, далеких весен.

Ті весни лилися ось такою мелодією. Нехитрою й водночас манливою, як саме життя, як мрія про нього.

Але перший же звук завмер на його вустах. Холод підвів голову й побачив, що з другого боку обніжка назустріч йому наближалась постать. Знайома кожним ледве вловимим порухом.

Прокіп Гордійович вийняв з рота пищика, непомітно вкинув його в траву.

Білан ішов повільно, непевно, немов ступав не по обніжку, а по хисткій, вузькій кладці. Але дивився не під ноги, а прямо, на нього. Прокіп Гордійович відчув, як скалатну-ло серце, як затріпотіла, запульсувала жилка на скроні. Таке з ним було тільки в хвилини найбільшої тривоги. Холод здогадався - Білан ішов йому назустріч. Але що він хоче? Що йому ще треба? Холодові від нього - нічого. І він відступив, маючи намір пройти мимо.

Але його зупинили очі. Великі, сумні очі, в котрих горіло безмірне людське страждання.

–  Прокопе, не втікай.
– Голос Біланові тремтів, немов далеке марево на житах.
– Я шукав тебе. Я знав… Я хочу тобі все. Все… Я винуватий перед тобою тяжко. Сам собі отруїв серце… А може, й не сам… Тоня… Все життя вона кохала тебе. Ну… Ні… Вірила. Я знав це. Я радів, коли сказали про твій полон. “Бач, який він”.

–  І пускав мене у свій дім?

–  Я ненавидів і вірив. Я посміхався твоїм невдачам. Я й на виборах… Коли тебе на голову Хірургічного товариства… - записку написав. Я не був людиною… Навіть півлюдиною. Ступав по трясовині. І тебе хотів…