Кримськи спогади
Шрифт:
Кида-розсипає,
I ряхтить, i сяє свiтло теє дрiбне,
Як вогонь палає.
Геть далеко в морi кораблi виднiють.
Бачу здалеченька,
Як виразно щогли тонкії чорніють
Проти мiсяченька.
Плиньмо геть за теє корабельне мiсто,
Там, де нам прекрасна
Дорiженька сяе, де пала огнисто
S t е 1 1 а m а r i s* ясна.
…
На човнi нас було тiльки двоє.
Хвилi скрiзь вколо нас коливались,
І такi ми самотнi обоє
Серед того простору здавались.
Я
Що гадала, - не вимовлю зроду;
Чим було тодi серце багате,
Поховала я в тихую воду.
Може, хви.пя тобi розказала
Все, що думала я в тую мить?
Нi, вона те глибоко сховала…
Хай же там моя думонька спить!
Думка спить, i серденько спочило;
Я дивлюсь на обличчя твоє;
Тихе море спокою навчило
Невгамовнеє серце моє…
Євпаторiя, 1891, 8 липня * Зоря морська
5
В темний вечiр сиджу я в хатинi,
Буря грає на Чорному морi…
Гомiн, стогiн, квилiння пташинi,
Б'ється хвиля, як в лютому горі.
Тaм на березi мрiє кiлками
Морський човен, розбитий, нужденний,
Наче звiр, що в пустинi пiсками
Його вихор засипав пiвденний;
Мов у неба рятунку благають
Тi останки сумнi, нещасливi,
А з туману на них набiгають
Грiзнi, лютi вали бiлогривi.
Вдарить вал i гукне, мов з гармати,
Скрiзь по березi гук залунає;
Хоче море човна розламати,
Трощить, ломить, пiском засипає.
Сильне море! Нащо стiльки сили?
Тiльки стогiн - вiдповiдь на неї.
Краще б хвилi вже разом пoкрили
Тую здобич потуги твоєї.
Коли ж треба тобi, сильне море,
Десь подiть свою силу напрасну,
Обернись на се поле просторе,
Затопи сю країну нещасну!
Як розбитий човен безталанний
Серед жовтих пiскiв погибає,
Так чудовий сей край богоданний
У неволi в чужих пропадає.
Наче кiнь степовий, вiльний, дикий,
Що в пiсках у пустинi вмирає:
Захопив його вихор великий,
Кiнь упав i в знесиллi кoнає.
В ньому серце живее ще б'ється,
В ньому кров не застигла живая,
А над ним вже кружляє та в'ється
Птаства хижого чорная зграя;
Рвуть, хапають, їдять та шматують
При пажернiм та лютiм ячаннi
I кривавеє тiло батують,
Що тремтить при останнiм сконаннi.
Сильне море! зберися на силi!
Ти потужне, нема тобi впину, -
Розжени свої буйнії хвилi,
Затопи сю нещасну країну!
Євлаторiя, 1891
6
Бескиди
Дикi, непевнi, нависли над нами.
Се, кажуть люди, злих духiв оселi
Стали пiд хмари стiнами.
З гiр аж до моря уступи сягають,
Люди прозвали їх Ч о р т о в i с х о д и;
Ходять злi духи по них та збiгають
Гучнi веснянії води.
Люди ж не смiють зiйти по тих сходах
Геть на верхiв'я, туманом повитi,-
Духи поклали по всiх переходах
Скелi, вiд кручi вiдбитi;
Хто тiльки йтиме по сходах, - задушать,
Кинувши скелею в нього тяжкою,
I подоланого стогiн заглушать
Духи луною гiрською.
7
Дорога довга. Чагарi, долини,
На небi палкому нiде нi хмари.
Ми їдемо, спочинку нi хвилини.
Коли зненацька чую: “Ось Байдари!”
Дивлюся: брама, сивi двi скелини…
O, що се? Чудо чи потужнi чари?
Немов заслона впала i одкрила
Натури дивнi, краснй дари,
Шо дoсi вiд людських очей ховались.
Щоб тута жити, треба мати крила!
Вже люди, певне, вiд тії пори
Тут не живуть, як з раєм попрощались.
Мов невидимая рука тут положила
Границею отсiї двi гори,
Що високо до неба поздiймались.
Один зелений бескид, другий - темний.
Здалека море хвилi золотії
Шле, наче провiсть волi i надії…
Чи се той свiт, загублений, таємний,
Забутий - незабутнiй рай наземний,
Що так давно шукають нашi мрiї?..
8
Там, за мiстом, понад шляхом битим,
По гарячiм каменистiм полi
Йде дiвча татарськее вродливе,
Молоденьке, ще гуля по волi.
На чорнявiй смiливiй голiвцi
Червонй шапочка маленька,
Вид смуглявий ледве прикриває
Шовком шитая чадра бiленька.
То закриє личко, то вiдкриє, -
А очицi, наче блискавицi,
Так i грають з-попiд брiвок темних!
Що за погляд в цеї чарiвницi!
Moв зачарований, стоїть Бахчисарай.
Шле мiсяць з неба променi злотистi,